Наталена Королева - Предок

Тихо в Борках.

Відколи «загинув у бою з волохами дідич Адам», а старший його брат, рвучкий Василь подався без вороття на життя вояцьке, лишились посілості в лісах над Стирою [253] Стира — жіночого роду! в руках «пані дядини».

— «Пані Теофіля — невіста розшафна [254] Мова вживана в цьому розділі — тогочасна. Спеціяльно вистудіювана авторкою! , жона запопадлива» — говорили про вдову в сусідньому місті Луцьку.

Така й була: і до праць жіночих та господарських дбайлива, і в «науку добру» — лікування зелами втаємничена. Не забувала вона й про «страх Божий», як писав про неї Василеві єпископ віленський [255] Історично. З родинних документів. .

Побожна бо литвинка була. І видно добре знав це навіть і сам пастир.

«Вибирання меду» відбувалось водночас із великою, лісовою виправою.

По цілому Підборі збирали гриби. Влітку, бо вельми гаддям ліс затроєний!

Копали «лікувальне коріння».

А мисливці — з собакарями, — били птицю. Бо ж:

— «Не літь є з лісу йти, та здобичі не нести!»

При «пані дядині» — три невідлучні тіні: маленька внучка Тея [256] Тея — здрібніле: Теофіла. , сирітка по наймолодшій доньці, та два дівчатка «служебні духи» старої пані й товаришки Теїних забав.

У біленьких сорочечках з вишиваними на плечах хрестами [257] На Литві й Волині, що прилягає до Литви, жінки вишивали собі на сорочках, на плечах хрести, щоб їх не змішували з «нехрищеними» литвинами. Раїна й Фаїна [258] Раїна — Раїса, або справніше: Іраїс; Фаїна — Феона, Фіона. , заквітчані «вовчим хмелем» носять за панею кошики з вінками.

Цілу ніч плели їх «покойові дівчата», мішаючи «семеро квіття до дев’ятьох зел». Бо ж не зраджує побожна пані Теофіля й стародавнього «лісового звичаю».

Раніше, як бризкають іскрами вогники багаття під рукою бортника, пані дядина повісить віночок на галузку дуплястого осокора «щоб не злякалась душа дерева». І заспокоює її ласкавими словами:

— Не тікай, душе зелена! Не лякайся вогню доброго, святого, свяченою свічкою розпаленого. Дай нам мед на потребу, віск — на офіру. Мед при нас. Дим — від нас, на ліси, на діброви, на дряговини, на оболоні. Як було, так най буде! Міцне слово моє. Амінь [259] Різні приказки та вірування старо-литовські авторка повторює за тим, що чула від своєї бабуні (матері свого батька) також литвинки. Різні вірування в «силу дерев», «голоси лісу» — приводять. на думку, що литовська поганська віра була, справді, дуже близька друїдозмові.. .

— Гей-гей!.. Бу-вай-та! [260] «Бувайта» — не «бувайте». — раз-по-раз долітає з лісу.

Але пісень збирачки грибів не співають, бо:

— «За піснею не вчуєш небезпеки».

— Гоп-гоп! Чу-ва-є-мо! — відгукуються хлопці та драби [261] Драби — узброєні замкові люди: варта, вояки. .

До ніг старої пані з сухим шелестінням злетів горішок.

— Вивериця!.. Вивірка! Ось! Ось! — радісно простягла ручки Тея.

Але пухнатий віхтик рудою блискавкою зник у листві.

— Це — гості до нас! — засвітилось усміхом обличчя пані Теофілі. — «На погощення» Божа тваринка посилає!

Підібрала вивірчин дарунок рукою в плетеному «нарукавничку», надягненому «заради гостця».

— А ось чмелик, бабуню!

— Не руш, дитино! Не полоши добрих вістей! — дивилась приязно на маленького «осіннього» чмелика, що волохатою краплиною звісився з синьої квітки кампанулі, немов дзвонив нею.

Тея з Фаїною і Раїною побігли шукати жабку-«рахкавку», що покликала їх із крислатого дуба.

А стара пані намірилась до коней і затрималась, прислухаючись до легкої хвилі, що пробігла по верховіттях. Вони шелестіли тихо, тужно роняючи мідяний лист. Нова хвиля вітру погнала в далечінь… Пані Теофіля похитала головою:

— «Лукаві дні» по радості віщують дерева! Прийде жура… як по ясному дні приходить присмерк вечоровий…

Підняла було руку на «охоронний рух» і знерухоміла, відчувши в новому шелестінні ніби далеке, похоронне «подзвіння»…

— Кому дзвонять повітряні дзвони? Мені? — болісно відбилось у серці. — Ах, Боже! Хоч би вже швидче виростала та до розуму доходила мала Тея! Сум мене обіймає: на кого покину старе «гніздо лебедине»?

І почала молитву до Святої Діви. Але вітер уже потяг у другий бік і заспівав лагідніше.

— Так не по мені дзвониш? — розмовляла з лісом, як із приятелем стара литвинка.

— Твоя правда, знову, друже зелений!.. Леч [262] Леч — тільки. призволь нам бути ясними та лагідними як ти! Це, істно [263] Істно — істино. , найліпша рада!..