Наталена Королева - Предок

І все йому майже байдуже. Бо в його душі нема вже більш ані страху, ані тривоги. А головне: нема вже більше жадних надій… Забитий той «звір», що від нього лишилась тільки «щіточка» — «ля серда»!.. Щоб нагадати про те, чого забути не вільно, не можна, не слід!..

І нехай лежить усе те записане тут, при руці… привалене легеньким камінчиком Хадіджі так міцно-міцно… що не зірве його і цей теплий вітер, насяклий солодкавим димом.

А от же: ніби розвівається дим!.. Прокидається на хвилинку свідомість… І спалені гарячкою уста шепотять:

— Боже! Якщо хочеш, щоб душа моя була зерном, нехай — де зволити, — засіє його правиця Твоя!..

Чує під головою дотик ніжної руки і запах цинамону та східнього коріння.

Розплющує очі: Марія-Зорая в проміннях заходячого сонця обережно підносить йому голову. І Карльос бачить співчуття навіть у розумних очах гепарда, що не відступає від Зораї ані на крок.

Ліндараха напуває немічного ліком. Навогченою хустиною — тут бо води стільки, що в бочівках та баклажках! — витирає Карльосове обличчя й помалу розчісує желвавим гребінцем його довгу бороду. Виросла вона йому «як Сідові»!.. Вже вдруге на чужині: тоді — в манастирі св. Катерини, і тут — у степу…

— Дякую, Маріє… Дякую, Саро, — називає Карльос і Ліндараху її християнським найменням служниці Лазаревої сестри, Марії… Бо ж помандрувала, — як і та! — світами за своєю панею…

— Дякую, Рустеме!.. — гладить лише поглядом вірного гепарда [241] Гепарди — справді вірні й прив’язані до людини. Авторка знає це з досвіду, бо мала такого гепарда. І він не відходив від ліжка авторки, коли вона була хвора. Коли ж хворій давали лік, або їжу, гепард намагався понюхати, немов щоб переконатись: чи нема чогось шкідливого? .

За Марією пізнає побратима: бадьорий і невтомний, — як справжній, вправлений у подорожах караван-баш, — Адам з’являється то тут, то там, між валками й возами.

Та найчастіше бачуть його біля повозу Марії чи біля Карльосової лектики.

Гонить від себе тривожну думку, що все глибше вкручується в серце:

— Чи ж довеземо побратима на нашу Волинь? Чи довеземо додому?..

А чи знайде й він, — Адам, — те «дома»?.. Чи ж є там іще якийсь дім? Чи є в ньому господар?.. Чи Василь — любий, єдиний брат?.. Єдиний?.. А може також уже одружений? З родиною? З родиною…

А як не знайде і звалищ, мов той Одисей по мандрівках своїх?..

От, такої! Чи ж йому, Адамові, вільному лицареві! — ще й при коханій, молодій дружині вішати носа?

Земля ж — є земля! Її ніхто не вкраде! Коли ж розграбоване майно, зруйновані будівлі, вибиті — чи взяті до неволі — люди… Досить на Волині і людей, і лісу!.. Відбудується новий замок і… нове життя!..

Валка приготовлялася до нічлігу. Вози розставлено далеко один від одного. А між ними — змінні вартові.

Хоч — ясна річ! — перед зимою й від татарви, як і від сарани, спокійніше. Та не накликуймо біди, спокушаючи Господа!..

Але — самітність і тиша найліпший лік для хворого. Тому велить Адам класти побратима далі від людей, коней, волів і багаття.

Щоб комар та машкара не «виїдали очі», каже напнути «полог» [242] Полог — старе, українське слово: мустікера, тонка, але дуже густа заслона. — і довкола протягти по траві смугу старим салом. Занадто бо тепла осінь, то ж щоб не заблудив якийсь полоз-гад, що не дослухав свого «закону»:

— «Спати від Михайла осіннього аж до Юра весняного».

Нечутно підходять до Карльосової лектики нові мандрівники, що пристали до валки в дорозі.

Хочуть бодай здалеку поглянути на того, хто «на власні очі бачив Гріб Святий». Стоять хвилинку мовчки й відходять зітхаючи:

— Вмирає, сердега!

— Та й чого бо йому ще треба на цій грішній землі, коли він пройшов Землею Святою?

— Піде простісенько до раю з тієї Невір-Землі.

А отже ж, не кличе ще до раю душі Карльосової сурма Архангелова. Навпаки: прийшов цілющий сон і приніс хворому полегчення.

І коли вранці, розбуджений півнями, відкинув він полу щільно затуленого на ліщинових [243] Ліщинових, бо існувало переконання, що «на лещину не йде ані гад, ані скорпій (скорпіон), ані тарантул». дугах «пологу» — швидко протер очі і здивований сів, мов підкинений пружиною.

Тісною стіною стояли отік його ложа відразливі й дивні істоти…

Вперлись у нього безтямним поглядом круглих, чорних очей. Могутні носи-дзьоби з настовбурченими рідкими вусами ніби вдихують повітря: «нюшать»…

Довгі шиї витяглись урочисто, неначе прийшли ті потвори робити над Карльосом суд.