Наталена Королева - Предок

У порті з високими берегами-скелями чітко викреслюється на металево-блискучому небі подвійна лінія рей [232] Рей або рея — поперечина, до якої прив’язане одно з прямих вітрил. ,щогли й такеляжі [233] Такеляжі — всі загалом снасті на кораблі. «Стоячий» такеляж — той, що ним закріплені щогли, стеньги, бугшприт і т. п. вітрильників. А між ними — і того корабля, що має відвезти мандрівників на «другу землю».

На кормах [234] Кормах, а не «кермах», як виправили мене у першому виданні. Бо «корма» — це є задня частина корабля, А «керма» — це є «руль» (по-московському), яким керують при плаванні. Тому по-українському цілком правильно називається: керма. човнів заздалегідь палають вогнища, «щоб пітьма не поглинула їх, як Йону велериба». На тому ж вогні вариться й вечеря моряків, незмінна від часів великого Сіндбада: масна, темно-цегляста, розварена на кашу сочевиця.

Вечірні тіні й відблиски вогнів перетворюють людські постаті в казкових джінів [235] Джіни — духи східніх вірувань. . Корми вистромили з хвиль свої надводні частини, як хвости сонних, дрімаючих велетенських риб.

Але рух на березі ще не вщух.

На прикрашеному срібними оздобами коні переїздить розляглим як майдан надберіжжям спокійний, — як тихий вечір, — їздець.

Тут же, над самим морем полягали верблюди. Їх є тут, мабуть із тридцять, а може й більше. Жують обвислими губами. А караван-баш накриває їх суконними, вовняними ковдрами-покривками. Дві речі бо конче вимагають, щоб їх накрили, каже східня мудрість:

— «Дорогоцінний олійок, бо втратить аромат свій, та верблюд, бо не засне не вкритий.»

Пахне смаженою рибою, мокрим, присмаленим деревом, свіжими, в олію смаженими оладками, часником, цибулею, вареною квасолею та червоним перцем — паприкою-«перчицею» [236] На червоний, у стручках, перець — «паприку» є чисто-українська назва: «перчиця». .

Під жовтим світлом лоєвих каганчиків дорогою мозаїкою виблискують помаранчі, гранати, розрізані вогненні кавуни і блідозелені — аж перламутрові, — довгасті, ароматні, солодкі азійські дині.

Продавці, не затулюючи ротів, вихвалюють свій крам:

— Кисле молоко, — біле, як райська хмара!

— Золоті, золоті дактилі! Солодші за мед! Бо ж сам Аллах — хвала найменню його! — налив їх солодощами!

Підсліпуватий дідок пересипає-шеретує солоні, підсмажені фісташки.

— Райські гурії не погорджували б ними, коли б не мали їх гойно і в раю! І то, якраз саме таких, як оті, що продає їх за безцін Ахмет, син Ахметів!

Пахощі різного гострого коріння вклинюються в запахи тількищо зварених креветок та печеної на рожні баранини…

Зорая спирається на Адама. Готова вже вступити на хистку кладку й покинути рідний беріг. Але обернулася ще.

— Забула щось?

Мовчки, рухом руки покликала квітярку.

Притримуючи кошик із цвітами на голові жінка підбігла до багато одягненої пані. Чорна, вільна, як довга сорочка, сукня й чорне покривало вкривають цілу постать квітярки. Видко тільки босі ноги й підмальовані очі.

Зорая бере довге, з нанизаних — як перлини, — жасминових цвітів намисто і обгортає ним свою шию.

Дає монету жінці, ущасливленій незвичайно високою платою.

Вибух благословінь летить на адресу «доброї володарки». За них Зорая кидає квітярці ще золоту бранзолету зі своєї руки.

— Дай доньці своїй, за слово благословіння, що чую востаннє, розлучаючись із рідною землею своєю!

Квітярка високо підносить свій кошик і, немов виплескуючи з нього воду, обливає Зораю різнобарвним дощем цвітів.

— Най цвітами постелиться тобі твій шлях, володарко! Най щастя цвіте для тебе скрізь, де ступить твоя нога!..

Ось уже й останній вогник Палестини потонув і згас у пітьмі…

Довкола — синє небо й синє море… ніч і невідоме…

Тужньо й тривожно вдивляється Рустем у цю безмежну синь.

Адам пригорнув до себе дружину:

— «Зоре вранішня! [237] Наймення «Зорая» означає: «Вранішня Зоря». .. Моя Зорає, моя єдина! — шепоче тихо.

Сарацинка хитає прекрасною, задуманою головою:

— Ні, мій любий!.. Нема вже Зораї! Нема! Там… — указує в далечінь переобтяженою до рогоцінними оздобами рукою — там закінчила вона своє життя. Зорая — тільки згадка… радісна згадка. Але цей жасмин, — підносить на шиї ароматну гірлянду, — це вінок на її могилу. Від нині ж є тільки Марія Дунін-Борковська… — вимовляє справно, але з незвиклим для Адама наголосом чуже ще їй, хоч і власне її наймення.