Наталена Королева - Предок

Далі вже пішла ділова розмова. Треба бо було добре обміркувати й приготовитись до прийдешніх подій.

По кількох днях із Яфи вирушила невелика каравана.

Зі слуг були в ній найвідданіші, що її допроваджували. Але були в ній, крім самого еміра Ібрагіма, його два сини, сестра та двоє чужинців-маґістрів… Прямувала каравана до манастиря «Дервішів води», де «сіді-Карльос переміг не тільки недугу, а й саму смерть».

І саме за думкою Карльоса зроблено цю подорож. Бо ж хотів він, покидаючи Святу Землю, попрощатись із могилою вірного Херонімо та чесним отцям дати частину святої реліквії по своєму прадідові Фернандові Святому, яку прислав йому братами францисканами патер Інніґо, разом з іншими дорогими пам’ятками.

Але не знали слуги, чого ж поїхала туди майже вся панова родина…

Не знали, також, що по кількох днях, що пробули «прочани з Яфи» в манастирі св. Катерини, сталися дві великі події. Першого дня перестала емірова сестра зватись Зорая, а була охрещена Марією. А потім дістала й нове прізвище — Дунін-Борковська…

Більш як по смерти матері плакала Хадіджа, прощаючися з тіточкою, в день її від’їзду «в борейські сторони».

Щиро й ніжно любила її, та ж, прощаючися з нею, невільно на Карльосові затримувала свої повні розпуки очі.

Плакала й Ліндараха, прощаючись із своєю улюбленою панією, хоч і було її серце повне радощів: була вона вільна, дістала щедре віно а поміж десятком узброєних людей та шістьма чорними й білими невільниками йшов у далеку чужину і її Юсуф…

Зорая ж хотіла взяти з собою тільки одну служницю.

Сказано бо: — «У подорож бери якнайбільше ослів і якнайменше жінок».

Тож брат їй порадив:

— Коли одну — то Ліндараху. Вона вже вільна. А що вірна, як добрий ятаган — це ми знаємо. Тільки — додав поважно, — не перегинай ятагана! Бо хоч добрий меч не вломиться, але, розправившись може міцно й болісно вдарити! Пам'ятай це, Зорає!

Перевірили ув’язі вантажів на верблюдах. Винесли останні скрині й скриночки та пакунки…

Задзеленьчали золоті бранзолети на ногах не тільки емірової сестри, але й її вільної служниці. Бо ж гойно обдарував багатий емір і зброєю й килимами, і золотом і дорогоцінностями всіх, кого в свій дім приняв, «не приневолюючи загрозою», щоб віддавали своє знання, опікування та піклування його дітям.

Гойно обдарував і сестру свою рідну та її почот.

— Але, хіба дарунки дорівнюють довір'ю, що ним обдаровуєш того, кому довіряєш душу дітей своїх?

Ще востаннє поцілувалось жіноцтво й каравана, що вже більш ніколи не мала повернути до Ібрагімового подвір’я, вирушила в путь.

Довго з вежі дивився схвильований емір на милі постаті…

Ще можна пізнати: он — темно-фіялковий їздець на білому, арабському коні — це дон Карльос… Синій вершник — Адам…

Зникає в імлі куряви широкий, нефоремний силюет важкого повозу жінок. Барвні плямки — це інші їздці… Темні цятки — запасні коні, мули й верблюди.

І раптом жаль Ібрагімові сестри… Немов не весільний поїзд, а похоронний похід вирядив він!..

Жаль і тих двох чужинців, що стали йому немов брати…

— А братів, від одного батька зроджених, — не вишукуєш!.. То тільки друзів сам, із тисячі тисяч вибираєш…

Нічого не відповідають батькові Гусейн і Гасан.

Сімнадцятьлітній Гусейн, — майже муж! — рішучим і енергійним поглядом дивиться в далечінь.

Дивиться і… заздрить!

Мандрівка! Та ще й така довга, не обійдеться без багатьох пригод! Чого тільки не зазнають вони! Яких не заживуть небезпек!..

— А ти собі сиди на одному місці… як жінка в гаремі! — виривається з невільним зітханням гостра думка.

Чотирнадцятьлітній Гасан ледве стримує сльози: крепко любив обох магістрів і розлучався з ними:

— Як зі світлом обох очей своїх!

Тільки свідомість, що він — «муж», перешкоджає йому плакати «як дитина»…

Емір з ніжністю спочив поглядом на темних бровах і твердо стиснутих Гусейнових устах:

— Що дав первенець душі своєї вчителям своїм на знак приятельства й подяки?

Прозорі, сірі, — справжні орлині — очі подивились на Ібрагіма:

— Отець дозволив нам дарувати, що схочемо. То ж я дав сіді дон Карльосові зброю свою… ту, що за першого вбитого лева подарував ти мені, отче, Сіді-Аадамові — коня «Скарб пустині»… бо справжнім був мені приятелем.

— Добре, сину, вчинив єси. Скупа рука того, що щедро дає, коли серце дару жалує. А ти, мій Гасане?

Хлопець притулився до батькового плеча майже дівоче — соромливим рухом і сховав обличчя у згибках емірового плаща.