Наталена Королева - Предок

Підписана не соромилась за правду свого кохання, що вирвалось із чистого серця шляхетної сарацинки, і не лишала собі дороги до відступу, можливости виректися.

Карльос дістав Херонімове кресало з «вогником з Еспанії». Викресав іскру й засвітив свічку, ту, що приніс із Єрусалиму, замість полишених на Святому Гробі,

На тремтячому, посвятному вогнику спалив уважно клаптик ароматного пергаменту з чистим, дівочим признанням.

Видув у вікно легенький попіл, зложив листи й тихою ходою вийшов у напрямі «Водограю Левів».

Згадка про Хадіджу з Ґранади розплелась і розвіялась. А на її арабесках чітко вписаним версетом Корану пробіг напис… не з арабських, а з латинських слів:

— «Ultimo veritas! (Останньому правда!)»

Ось коли, здалося Карльосові, що збагнув він таємний глузд цих слів-обіцянок! Чому? Бо лишив у Святого Гробу того «звіра», що носив його в собі.

— Як же ця правда не заблисла мені — дивувався, — при першому згуку наймення де Кастро, коли Адам назвав його, згадуючи, що там — на далекій і невідомій Волині, десь над річкою Тетерев живе родина з цим найменням?! Це ж — нащадки того де Кастро, що поніс був у Бористенські країни отрую науки Катарів, насіння ворожнечі до тих, хто думає інакше, зерно війни й незгоди!

І знечев’я невідомий Адамів край ніби наблизився до Карльоса. Ясно оформилась думка:

— Та ж і той край, — як і його, Карльосова рідна отчизна! — стоїть на варті християнської Европи від нападів номадів! Заслоняє її своїми грудьми, своєю кров’ю…

— І наші краї «побратими!» Вартують, як ті два леви, що стоять на порозі Альгамбрської брами в Ґранаді! Боронять від знищення вогнем і мечем…

Так глибоко впірнув у свої думки, що спинився перед фонтаном, сам себе спитавши: чого саме сюди прийшов?

Але помітив, що в затінку кам’яного лева поворушилась жіноча постать.

Рожево-фіялковим, — як вечірня хмара, — завоєм, пробігло перламутрове тремтіння.

Спустила голову й слухала мовчки. А Карльос стримано й тихо продовжував:

— …приймаю вдячно дарунок твого неоцінимого приятельства, Хадіджо, як велику для себе честь…

Низько схилився перед молодою сарацинкою, немов перед самою доньєю Хуаною.

— Ніколи не мав я сестри. Ти будеш нею.

Зітхання під завоєм заглушило готове зірватись ридання.

— «Сестрою!» — впало похоронним плачем на серце.

А Карльос говорив далі…

Навіщо ж звучить такими теплими нотками цей глибокий, оксамитний голос, що вимовляє такі безжально-холодні слова? Вже ж бо нема, не може бути жадної надії! — плакало Хадіджине серце.

Невидні під завоєм сльози заливали очі, заслоняли світ…

Здавалось, так далеко-далеко відійшов у тінь чужий лицар, що навіть не можна розібрати, про що він говорить!..

Тільки луна доносить звук його тихого голосу…

— Якщо приймеш, — не як дама службу лицаря, — а як муж приятельство мужа — дай мені свою руку — вловила нарешті дівчина.

Мов захвилювалась вода в тихому озері, — мінливим муаром пробігли блідо-фіялкові переливи завоїв. І з рясних згибок вимоталась ручка-лілея, осяяна росою самоцвітів.

Карльос міцно й щиро стиснув її.

Хадіджа зробила рух, силкуючись притиснути його руку до серця… Та лицар м’ягко стримав її.

І йому було жаль молодого, щирого дівчатка:

— Поцілувати цю бідну, безсилу ручку, що хоче бути гідною руки мужа? — і враз випустив її:

— Не личить устам, що цілують хрест і щойно цілували сліди Христові, цілувати руку невірної!.. І… навіщо будити в дівчині зайві, нездійснимі надії?..

Хадіджа зробила крок до Карльоса:

— Де б не був ти, лицарю… що б не трапилось з… нами обома, — промовила певно, — пам’ятай: Хадіджа не забуде, що ти назвав її «приятелем»…

Урвала й кинулась у темно-сріблясту гущавину, гаптовану ароматними, білими хрестиками жасминів.

— Трель маврської пісні на прощання, — подумав Карльос і пішов до Адама.

Але побратима не було ні в його покої, ні в студіолі, де вони спільно переписували й перекладали…

Бо ж саме в тій хвилині, на другому боці саду він ставив черевички перед щільно затуленою жіночою постаттю.

Серце його стугоніло. Не так від кохання, як від думки:

— Прийме, чи не прийме? Може все це — тільки жарт… забава гаремового дозвілля?..

Намагався вловити погляд очей, але надаремно. Мовчазна постать більш нагадувала не живу жінку, а місячну примару в синьому сутінку ночі.

З-під блакитнаво-зеленої загортки, був іще спущений на очі густий, білий серпанок…