Наталена Королева - Предок

— Та ж чула я!..

Тулилась рожевою щокою до тітчиного обличчя й намагалась відсунути сувої Корану, що над ними схилялась Зорая.

— Чули про це всі цвіти в саду! А їм сказали соловії… Чули зорі на небі й бризки фонтану на воді!.. Правда, Рустеме, вони ж це мусіли й тобі переказати?

Зораїн мазунчик, гепард, ліниво позіхнув і витяг свої передні лапи.

— Бачиш? Для нього це така стара новина, що йому аж нудно про це слухати!

Зорая з лагідним усміхом відсунула інкрустовану слоновиною касету, що в ній зберігала особливо дорогоцінні сувої, і обняла прегарну — як пуп’янок «чайової» троянди, — племінницю.

— Ну, хай і так! Але ж нічого не знаю я! Чи ж би брат Ібрагім, без порозуміння…

Хадіджа стиснула Зораїні руки:

— Бо… саме про тебе, тіточко-газеле!.. Тому мусиш, — мусиш! — прийти в сад, як повний місяць, заслонений срібною хмарою! Нічого не відаючи з того, що написали поети-смертельники на землі!

Зорая споважніла:

— Дитино, я знаю, ти змалечку любиш вигадувати чарівні казки й «гратися в них». Але цей твій жарт — недоречний. Ти ж відаєш: за рік-два, з дозволу брата, за згодою імамів [199] Імам — вища духовна ранґа. та звичаєм старовинним, я скину з обличчя свого жіноче запинало, як вчинила це Уалада, донька каліфа Ель-Мостафі та Валадад, поетка кордовська [200] Історичний факт. У маврів існував звичай, що коли якась жінка хотіла бути вченою, поеткою чи філософом — по «іспиті», що тривав три, а то і п’ять років, — на зібранні імамів, суддів та інших урядових осіб, вона складала шлюб, що ніколи не вийде заміж, не заложить родини, але цілковито віддасться науці або мистецтву. Тоді відкладала жіночу загортку, якої більше не носила. Цим, ніби символічно зазначувала, що «вирікається жіночости», перестає бути жінкою й стає «рівною мужам». . Рівна мужам серед мужів, не щастя жіночого в коханню, але щастя в мудрості шукаю я, віддавши мудрості своє життя. Навіщо ж такі жарти?

Задивилась у далечінь, немов бачила там добровільно вибране майбутнє: наслідувати вчену Маріям із Кордови [201] Дійсна особа. , що пішла дорогою мудрости ще далі, бо ж із катедри викладала «Мудрість найвищу» — Коран [202] Історичний факт. .

Але Хадіджа лащилась, як веселе котенятко:

— Як мигдалевий цвіт гарна моя тіточка Зорая! Мов криниці прозорі — аж чорні, такі глибокі! — її очі! Дна не доглянеш у них! Як повний місяць, що з-поміж дамаських троянд у водограй на себе задивився — така моя тіточка, троянда серця мого [203] Спосіб мови Хадіджі — не фантазія авторки. Так висловлюються у хвилини ніжности, приятельства орієнтальні жінки, серед яких авторка мала чимало приятельок. Одна, наприклад, як доказ щирого свого приятельства дуже вмовляла й упрошувала авторку, аби вона… стала жінкою її чоловіка! «Щоб бути завжди з тобою разом, нероздільно, як очі в обличчі!» — вмовляла мила приятелька Хараза. Наймення її означало: «Самоцвіт». .

— Але дай спокій, Хаді! Стара вже я на такі речі… — голос Зораї несподівано задзвенів журливою ноткою. Щось озвалось, — немов заворушилась сполохана гадючка, — у глибині серця: «Може й є в цьому трохи правди?..»

А Хадіджа розсипала іскри сміху й блиски з очей:

— Двадцять три роки — ті-і-точ-ко! Та хіба ж то старість?

— Ну, відомо! Це ж майже чверть століття!

— І за тисячі літ не старіють зорі! А моя тітуся — зоря серед жінок!.. Коли не віриш мені, так запитаймось… хоча б… чужого лицаря! А хоч і їх двох!..

Зорая спалахнула.

Але племінниця вже відхилила довгу, смарагдову сережку й шепотіла тіточці на вухо:

— Цілком випадково… Так: цілком випадково завважила… коли стрічались часом у саду з братовими магістрами… А хіба ж це не відомо й татові? А він же так бажає щастя Зораї!..

І серце, офіроване, щоби по вінця наповнилось самою мудрістю, тремтіло тривогою, радістю…

Ах, як гарно було слухати «голос ночі»… з-під дактилевих пальм!… що дуже добре долітав до плоскуватого даху емірового гаремліку!.. А мудрість?.. Чи ж не ліпше за неї… безумство?.. Чи не варт, віддати за таке «безумство» частинку мудрости?

Сказано бо:

— «Те, що віддав ти, — зберіг ти для дару Всемогутньому».

І дійсно була певна, що коли «є на те братова воля», то й вона, Зорая, вкладає свою волю й свої бажання «в правицю Відвічного»…

Дивилась на білий «молочний шлях», що по ньому смугами світла й тіні, як стежками-дорогами снуються повітряні каравани легеньких хмаринок…

Із Незнаного у Невідоме йдуть вони блакитною пустинею небес, підносячи за собою клуби зоряного піску…