Наталена Королева - Предок

І тут, тепер, це його найбільша втіха й найліпший лік у хвилинах туги.

Кинув перепаску на плече й вийшов у сад тихий і свіжий як дівочий сон. Пішов далеко — аж до мармурової лавки, під шапками дактилевих пальм.

І попливла — як цівка густого, вібруючого меду — солодка мелодія.

Гарний, драматичний тенор обнявся з голосом інструменту… Звивався й плив, розходився з металевим голосом струн. Ніби посварившись… як розходяться на хвилю закохані, щоб незабаром обнятись іще палкіше.

Крізь мережу мімоз і пальм швидко й часто миготіли зорі. Ніч була, як жива істота:

«…блакитнокоса, срібнонога красуня»… — пригадав Адам порівняння памфілійської поетки Білітіс…

І досадно всміхнувся:

— Тільки ця красуня-ніч слухає моїх пісень!.. А «та»… або вже спить, або заглибилась у студії свого Корану… І не чує!..

Шарпнув знову по всіх струнах і затяг веселої. Але раптом урвав: по піску доріжки заскрипіли легенькі, жіночі кроки.

— Вона?.. — затріпотіло серце, а очі впились у блакитняву примару, що випливаючи на ясне тло стежки, то поринаючи в тінь дерев, легко підпливала до нього.

— А хоч би й не «вона»!., А все ж хтось зрозумів його тугу!..

Постать уклонилась здалека й зробивши ще кілька кроків, простягла Адамові загорнений у зелену, шовкову хустку пакунок.

Взяв і відчув дотик м’якого шовку та аромат шіразьких троянд.

Та ж не встиг спитати, як уже був сам.

Із хусточки випав шматочок пергамену. В пакуночку ж була пара гарненьких черевичків, гаптованих перлинками й сріблом. Без труду прочитав при місяці [196] Світло місяця у східніх країнах, справді, таке ясне, що авторці трапилось одного разу прочитати при місячному світлі, без жодного іншого освітлення, дрібне письмо поштової розписки. гарне письмо:

— «В перший селямлик віддай, чужинче, ці черевички тій, кого кохаєш.»

Все. Ні значка, ні наймення.

Протер очі: ні, не зникають, ні черевички, ні ароматна хусточка, ні пергамен. Тільки по післанцеві — й сліду нема!..

Почув, як у солодкій тривозі стукотіло власне серце…

— Ось вона — таємна «Мелісенда!»

Селямлик?.. Тобто — в п'ятницю… Але ж саме сьогодні — п’ятниця!.. День «щасливий між днями» — бо це «день шлюбу Магометового!»

Тому, в цей день дозволено посватаній дівчині вийти в сад, звичайно, в супроводі матері або батька й слуг: вільних, не рабів безправних, аби були свідки…

Можуть це бути й не слуги, але кревняки. Але, здебільша, задовольняються супроводом слуг.

Там, у саді, подасть черевички той, кого призначили дівчині за «судженого» батьки. Там дівчина поперше побачить його зблизька, як свого нареченого.

І, коли нелюбий — може не прийняти від нього черевичків.

Коли ж це «він», той про кого мріяла — радісно взує черевички. А принятий наречений, на знак згоди, віднесе з собою ті, що ззула [197] Цей звичай існував іще в Персії перед першою світовою війною. .

Майже бігцем промайнув Адам попід Карльосовим вікном, притискаючи таємні черевички, що ними мала прийти до нього «казка його життя».

Не завважив навіть: чи світилось у побратима, чи ні…

— «Гасне бо каганчик приятельства, коли сходить зоря кохання!» — прошепотіли, немов тільки для себе самої, дівочі уста, схованої за хамаципарусами, загорненої в покривало жіночої постаті.

— Але, Хадіджо!.. Що примарилось тобі, моя зоре? Хто чув про селямлик? Та, ще й саме, коли брат учора виїхав!.. Я нічого не відаю. Ні сном, ні духом!.. Кажу ж тобі: я нічого про це чула, не знаю!

Емірова донька Хадіджа легенько відштовхнула велетенського гепарда [198] Гепард — хижак із роду леопардів, оцельотів і т. п. Живе в Азії, трохи менший за леопарда, але так само розбарвлеяий — цяткований теміно-гнідим по світло жовтому тлі. Дуже легко приручається й звикає до людей. У Персії та Індії гепардів тримають замість ловецьких псів. Бо в Персії — пес є у великій погорді, як «тварина нечиста» (однаково, як і свиня). Крім того, кажуть, що при ловах на тигрів — жодний пес не відважиться йти проти тигра. А гепардів треба всього тільки два, щоб подолали тигра. На жаль, авторка не може присвідчити, чи це дійсно так. Бо як не просила, але її ніколи не схотіли взяти з собою на полювання на тигрів, як на «занадто небезпечну забаву». Але гепарда авторка мала. Звався «Пешкеш» і був якнайласкавіший й наймиліший кіт. «Воркотів» — трохи голосніше за кота, само собою! — коли був задоволений, спав у ногах, на ліжку, «дмухав» як незадоволений кіт, коли щось йому було не до вподоби. Загинув від запалення легенів, не зніс європейського підсоння! «Рустема» й ніжно обняла тіточку Зораю: