Наталена Королева - Предок

Чарівне й чаруюче, принадне, невловне, воно не палить, але ж і не дається зловити. Пробігає крізь руки, що вхопили його.

Зустріне прохожого й не тікає, навпаки: доганяє тікаючого перед ним. Обгорне світляною імлою, попестить хвилинку й летить далі. Нагадавши людині, що варта гнатись за Світлою Мрією [185] «Блукаюче світло» — дійсно чарівне явище. Авторка бачила його й «закохалась» до «казкової землі» — Волині, як лицар до красуні. Зрозуміла, що тільки на Волині могла народитись така поетка, як Леся Українка і такий твір-перлина як її «Лісова Пісня». Що таке «блукаюче світло» — не знаю. На Волині мені висвітлювали, що це — випари мочарів, якісь «блукаючі вогники». Каміль Фляммаріон, знаний французький астроном, приятель мого батька, гадав що це — так званий «зодіякальний» світляний феномен. Я на астрономії не знаюсь, то ж не берусь висвітлювати. Констатую тільки факт, що бачила цей чарівний феномен. . І здається Адамові, що лицар Жофруа — це власне він сам.

Чи ж із дитячих літ не був він закоханий у свою мрію? Чи ж не був переконаний, що він, Адам Дунін-Борковський із волинських Борків, побачить на власні очі «Святу Землю»? Ту, де були живим, дійсним життям євангельські події? Ту, що за неї бились — як за казкову принцесу-красуню! — лицарі, будівничі цих замків, записаних на тих аркушах його — Адамовою! — рукою… З хлоп’ячих літ, стаючи навколюшки до молитви й вимовляючи слова:

— «Ет вербум каро фактум ест» [186] «Слово стало тілом» — малий Адамко молився за «здійснення своєї недосяжної мрії.

І ось: сталося!

Так просто — само собою! Спочатку був бій із татарами, що в ньому брав участь молодий Адам.

Потім — полон… просторі моря й безкраї пустині… загубленість у чужому світі, «Майдан сліз»… неволя… в еміра Ібрагіма…

Така дивна «неволя»! Де мав майже повну волю… і здійснення «казки», про яку мріяв у дитинстві: опинився у «Святій Землі!»

— «Вербум каро фактум ест!» [187] «І Слово стало тілом».

Оживають дивні події… Ось, перед ним шляхи… замки-фортеці… постаті лицарів… Є, навіть, і «ніколи не бачена красуня!» Не Мелісендою звуть її… Наймення її: — Зорая…

Зорая — сестра еміра Ібрагіма, що обличчя її Адам іще ніколи не бачив. Але очі її — зорями-літавицями впали у мрійну глибінь його серця.

Світять там, сяють… І не може він, та де там він? ані темна ніч не може згасити впертої думки:

— Не для мене, — невідомого бранця без прав, сяють ці очі-зорі!..

Знайшов але Адам ще скарб, дорогоцінніший за всі скарби світу: приятельство лицаря-побратима дала йому «Свята Земля»! Карльоса — в якому бачив усе, що хотів би мати в собі, чого бажав досягти…

Карльос Лясерда!.. його «не несла казка». Він сам — ясно й твердо вирішив:

— Піду й дійду!

І його тверде вирішення стало дійсністю. Перешкодити йому могла тільки одна смерть.

Та ж і її «переміг» Карльос!

Ніхто ж інший не перешкаджав, не відраджував: ані приятелі, ані сповідник, ані дружина, ані дама, — котрій, лицарським звичаєм він «служив».

Який же інший той Карльосів світ, де дійсно вміють не спинятись на пів-дорозі!

Але… Адамове серце хитнулось. Заколивалось, мов терези ваги та всією ніжністю переважило й нахилилось до власного, «свого» світу…

В світляній імлі місячних веселок, що переливчасто сяють в емірових водограях, здається падає дощ… Натягнув він міцно свої кришталеві струни. А з них лунають акорди… пливуть… наближаються, мов жене їх сюди вітер.

Закреслились у повітрі прозорі, — з імли вирізблені руки… ціла постать схилилась над струнами «місячного дощу»… Імлиста… мрійна… Принадна своєю недоговореністю й неокресленістю…

Як би не пізнав її серцем Адам? Це ж — «Імла Стирі!»

Вона ще в дитинстві грала й співала йому казки прийдешнього життя!..»

Ось, і сюди прилинула до нього!

І знову тихо — без слів, — пестливо співає, під супровід водяних струн…

Навіщо слова, як заговорить туга?

Ось, розгортає вона пелену й відкриває затерті часом образи…

Стеляться луки, оздоблені емаллю незабудьок… перлинами роси й золотими келишками жовтих каченців вимережані…

Он — річка, матовою, срібною биндою [188] «Бинда» замість «стрічка» і «флояра» замість «фуяра» чула авторка від волинських селян. в’ється під урвиськом, що ним кінчається сад…

У сріблястих вербах соловії нанизують і зненацька розпускають перлові намиста. Тисячами разків обвивають вони п’яні щастям черемухи, соромливі верби й задумані ялини…