Наталена Королева - Предок

За нього бо викуп не прийде!.. Не прийде…

Хоч і вистачило б за нього і золота й добра…

Та ж нікому послати!..

З цілої бо родини лишився єдиний брат — Василь… Запальний, сміливий борець, вояк… герой…

Завжди в бою, завжди — в грі зі смертю… там! У залитих татарами степах, у повних небезпеки густих лісах та мочарах.

Де шукати його? Як?.. І… чи живий він ще?.. Бо, як би був живий — напевно мав би Адам про нього вісті…

Обвіяло його тужним сумом… Сповнило холодом… Як бувало — колись! — удома, в осені, коли затягало імлою безмежні волинські багновиська.

Відчув це так міцно й реально, що аж стисся, відкинувшись на бильця фотелю.

Заплющив очі й мов крізь запону сліз заколивався перед ним образ рідного дому, задумливого, тихого, під низьким, перлово-сірим небом…

Так: сірим! Але ж таким ніжним, як очі… що з них готові бризнути сльози… А під тим небом килими лісів… сині, аж фіялково-чорні… Як оксамит жалоби!.. Повні таємниць…

Хто ж знає їх, ті страховинні казки й чарівні дива, що причаїлись та дрімають у таємничих пущах, купаються в срібній Стирі, що розкручує блискучу дорогу-шлях… Задумана, поважна?..

Відчув ніби запах болотяних зел: аїру, жовтих каченців, «чортової бороди» та шелюжини-верболозу…

Серце стиснулось солодко й тужно… З суму, що втратить «побратима»-Карльоса?.. Чи з болю, що не побачить уже більше ніколи рідних просторів?..

Пригладив рукою ясне, аж сріблясте, як місячне сяйво, волосся [181] Таке волосся мав і батько авторки. .

Східнім звичаєм носив тут турбан. Але звикнути до нього не міг, як не міг дозволити собі виголити «мов невірний», голови.

І, лишаючись сам, завжди розмотував свій «сім кроків довгий» пруг індійського мусліну.

Присунув до себе скрипти й приготовлені до писання лебедині пера.

Хотів перемогти хвилеву слабість. Узяв перо й красно «вив’язав» назву замку:

— Калаат ель Госен, у назві хрестоносців: «Крак».

Перо легенько рипіло, лишаючи, — мов вирізані, — знаки слів:

— Цей замок боронив шляху від Ґомсу до Тріполі…

До слів — примітка:

— У великих замках фортецях містилось до чотирьох тисяч родин. У менших бувало тільки півтори сотки оборонців [182] Деталі, назви замків і фортець — історичні. З «Історії хрестових походів» — імпозантної праці. .

Скрипить перо, ніби пустуючи… Коливається в руці… й, мотаючи своєю білою егреткою, біжить… біжить…

Але думка за ним не поспішає. Вискочила за пергамінові рядки й кружляє довкола назви «Тріполі».

Це ж із ним пов’язана трагічна згадка про «лицарське кохання»! [183] Цей «лицарський роман», який дійсно був історичним фактом, був темою незчисленних пісень трубадурів. А пізніший французький поет, Едмонд Ростан, написав прегарну п’єсу «Самотня царівна». ..

Ніколи не бачивши, тільки наслухавшись пісень про неї! — закохався лицар Жофруа Рондель у вимріяну красуню — триполійську принцесу Мелісенду. І з того часу мав лиш одно бажання: побачити красуню!

Було це тяжко. Чекати на здійснення цієї мрії довелося довго.

Але Рондель таки досяг своєї мети й Мелісенду побачив.

Тільки ж у мент, коли безжальна смерть затулювала вже йому очі на вічний сон.

А Мелісенда:

— …покохавши таку незмірну любов — співали про це трубадури, ще того ж таки дня, вступила до манастиря босих Кармеліток [184] Остання деталь — історичний факт: Мелісенда, володарка Тріполі, — або як часами писали: «Тріполісу», — яка мала одружитися з візантійським цісарем Емануелем Комненом і була його нареченою — ніколи з цим цісарем не одружилася, а стала чорницею-кармеліткою в дуже молодому віку. .

Перо спинилось і хилиться до пергаменту…

До кімнати, неначе користаючи з відсутности Карльоса, ввійшов хтось невидний, невловний — і міцними обіймами охопив Адамову думку…

Широкою амбразурою потрійного, маврського вікна лилось потоком місячне сяйво… біле, ясне, сильне, дійсно, як справедливо тут кажуть що «при ньому прочитаєш і найдрібніше письмо».

А отже — яке воно «чуже»… яке інше!..

Червонаве світельце олійної лямпи, кволе, безсиле, цілком утопилося в тому могутньому сяйві й було жалісне, як немічна дитина.

Адам дмухнув на лямпу, згасив її одним подихом і враз пізнав, «хто» саме завітав до нього в чужій стороні: «блукаюче світло», що коливається й пливе світляною, нахиленою пірамідкою волинськими лісами та мочарами.

Там, нічим не спинене, лине воно завжди вперед. Немов женеться за недосяжною мрією!