Наталена Королева - Предок

— Як у жінок! — указав був Адам.

Доріжкою, з підскоком біг молодший із його учнів, емірів син, Гасан.

Гукав здалеку, — плутаючи слова латинські з арабськими. І топив їх у нестримній повіні сміху:

— Domine magister!.. Сіді му аллім! [170] Domine magister, Сіді му аллім — означають те саме: «пане вчителю!» (Не утруднюю працю переписувачеву даючи арабський текст! Venite! Cito! Cito!. Та алл гене! [171] Venite cito, Та алл гене — йдіть швидче! .. Ха-ха-ха!

— Маймун!.. Кара маймун! [172] Маймун — малпа, кара маймун — чорна малпа. .. Приправляє сорбет! [173] Сорбет або шербет — розтерті з цукром або медом овочі. Може бути й зі зварених у цукрі конфітур із троянди (тільки «столистої!»), помаранчевих цвітів або цвітів білої акації. Тоді треба додати води. Розмішане добре, мусить бути тільки на пів заморожене. .. Зара принесла підноса… а він… а він!.. Ха-ха-ха!.. — й не доказав.

Крутнувся на одній нозі — і його проткані сріблом, широкі, рожеві шальвари зникли за запоною зелені та цвітів, а сміх лунав з альтанки, зливаючися з потоком інших веселих голосів.

Урочистий і діловитий, мов старий професор, великий, чорний бабуїн [174] Бабуїн — північно-африканська малпа, з довгою головою й коротким хвостом. , серед жартів і вигуків мішав ложечкою в срібному пугарі розтерті з медом трояндові пелюстки. Доливав помаранчевого соку, додавав снігу [175] На Сході — як і в Еспанії — часто замість леду вживають снігу, що його привозять із гір. .

Робив усе прецизно, як у лябораторії [176] Сцена з бабїном — не вигадана. Авторка знала в Ахені, у Німеччині, доктолра Шустера, який мав таку малпу. І та малпа «варила» пані докторовій каву. Доктор розповідав, що вичитав таке у Брема. Хотів пересвідчитись, чи це — правда, купив молодого бабуїна у Гамбурзі і дійсно навчив його «варити каву». . Не помилявся в жадному русі, наслідуючи Зару. З «власного» лишилось у нього тільки тихе бурмотіння та голосне чавкання, як облизував лапу, коли, крутнувшись на вигук, пролив солодку й липку масу на незарослу вовною рожеву долоню.

Облизався, підніс роздосадувану голову: чи не занадто вже реготу?

Пошукав поглядом: хто найголосніше сміється? [177] Малпи дуже не люблять, коли з них сміються. Але коли їх хвалити й гладити та давати їм «за викон» солодощів або овочів — дуже легко навчити їх усьому. Так, принаймні, запевнював доктор Шустер, що його бабуїн не тільки «варив» каву, але ще й «подавав» її на підносі.

Вишкірив з одного боку пащі зуби, вхопив з підносу помаранчу й з силою жбурнув нею в невільника-нубійця — простісінько до його сліпуче-білих зубів. Плеснув сорбетом в обличчя другого, зірвав зі старої Зари бувшої хови емірових дітей, — її фіялково-рожеве покривало і, напнувшись ним, метнувся геть з альтанки, скинувши ще з доріжки хлопчика-післанця, що біг до Карльоса з наказом:

— Ясний емір велів покликати тебе, сіді [178] Сіді — «пан». . Корабель привіз вісті з далеких країн. Прибули з ним і дервіші [179] Дервіші — маометанські ченці. Сарацини називали «дервішами» також, або «франкськими дервішами», і християнських ченців. з твого краю…

Того вечора дон Карльос більше не вийшов зі свого покою до Адама, як це бувало звичайно.

І Адам лишився самий, у просторому студіолі [180] Студіоля — перенятий від італійців звичай улаштовувати бібліотеки, які, одночасно, служили й кабінетом, в якому вчені працювали. .

Довго сидів над працею, що звичайно робили її вдвох із Карльосом, для Ібрагімової книгозбірні: перекладали з латинської на арабську мову старі аннали записи, історію сарацинських боїв за поставлені хрестоносцями замки-фортеці на шляху з Антіохії, через Алеп, Ґама, Гомс, Дамаск, аж до Єрусалиму. Це була — ще так недавно! — ціла сітка укріплень, вартових на тім «святім шляху», що мав бути назавжди безпечний для християнських прочан.

Адамові очі пробігали рядками назв: Кастеллюм Переґінорум Темпляріїв… замок Сидонський… Джебаніл… Тріполі… А в душі, підсвідомо, ворушилась давня мрія, що загніздилась там іще з юнацьких літ, про таке ж, осяяне славою лицарство… вдома!

Як часто, з коханим своїм братом Василем та іншими юнаками думали вони про те!

І яким барвистим — живим! — стало те юнацьке, вимріяне «лицарство» від зустрічі з дон Карльосом!

Думка оповилася сумом…

Прийшли до Лясерди вісті з дому… може привезли й викуп? Може від’їде? Тоді знову Адам лишиться тут самий…