Наталена Королева - Предок

Сиплять перлинами співів у сонне срібло річки.

Примарою звуку відбивається флояра з-поміж очеретів. І її звук — теж срібний.

Розштовхуючи латаття й ненюфори та жовті купавки, випливає човен… Перед ним блимають п’ять маленьких вогничків. Це — «Водяні Дитинчата» вказують путь.

Вони тужно кумкають свої зітхання — чи може свій нескладний спів?

Човен вигинає струнку, лебедину шию, підносить угору крила-вітрила…

Це — «лебідь-човен» дитячих мрій Адамових! А в ньому — пра-пра-бабуня Свангільд, що її наймення походить від Лебедя.

— Сину… сину роду мого!.. — шепотять уста Свангільд. І ще блідішим стає її обличчя. — Як же страшно, сину, нести на собі вічне прокляття!. А ще стократ тяжче знати, що накликала його на цілий свій рід! [189] У 1937 р., коли по-перше була видана повість «Предок», галицька критика витикала «безсенсовність» «прокляття цілого роду». Я — не берусь судити «сенсовність» чи «безсенсовність» стародавніх леґенд, анналів, хронік. Бачу в них поезію, красу. Крім того: вони, певно, мали якусь підставу бути записаними, коли ними займалися хронікарі. А я — як перська байкарка! — тільки переказую те, що читала в старих анналах та хроніках. Крім того, бачу в цих сумних — аж трагічних! — легендах, вплив Півночі та сумної, меланхолійної вдачі людей півночі, на розділ від радісної, безжурної вдачі людей Півдня.

Адам добре пам’ятає родинний переказ:

— «Вічно носить Лебідь князівну Свангільд просторами минулого, що його не можна ні цілковито забути, ні повністю згадати.

Метеликами в’ються північні Ельфи, оточують примару Свангільд у безконечно-повторене, замкнене коло.

«Лебідь» не тільки ім’я її, це символ і краю її й її роду: знак у королівському данському гербі.

— Так! Це — знак і на минуле й на прийдешнє. Так! — притакує з імлисто-срібних хвиль зеленоока Нікса — північна сестра волинської русалки.

— Сум… сум!.. Все це — сум! — зітхають, тулячися до русальчиних завоїв, Водяні Дитинчата. А Свангільд-князівна на лебеді-човні й по віках минулих усе виправдується, все погодитись не хоче:

— Сама доля вказала мріям серця мого Вільфреда Швено [190] Лебідь — по данському: «сван». У мові норманів: «Швено». Вікінги — власне були пірати. Але за ті часи вважали, що піратство — почесне «ремесло», бо вимагає сміливости не тільки в бою з людьми, але з морем, хуртовинами. Самі ж себе вікінги вважали за «володарів моря». . Він — Лебідь, так як і я. Чи ж випадково наймення білі, крилаті зустрілись?

І покохала королівна Свангільд не рівню собі, не короленка, а вільного вікінґа, морського орла, що інших законів, крім власної волі своєї, не знав.

Жадного берла, крім меча свого, він не знає і не шанує.

Де сягають до берега хвилі морські — там молилась Европа й тремтіла:

— Боже! Рятуй нас від диких норманів! — благала.

Але Свангільд, данська князівна зітхала, хоч і не чутно, але палко:

— Боже! Зроби, щоб вернувся вже Швено!

— Ой-ой!.. Думи, думи!.. Скільки дум… дум! — жалібно зітхали Дитинчата.

— Так! — притакує Нікса. — 3 вежі над морем мевами линуть вони…

А Ельфи над хвилями кидають сміх:

— Думи несли ми! Ми думи несли! Вільфреда ж носили сині вітрила, що мали на грудях своїх білого Лебедя знак… То вже був не «Швено» символ, але Свангільд-Зорі наймення… А ми — тільки думи несли! І нищили перешкоди. У вінок із чарівних цвітів наперстянок ми заплели і зв’язали Вільфредові дні та хвилинки щастя Свангільд. Ми ланцюгами скували їх. Ми!.. Ми!..

— Сила кохання… ах! Ах!.. — бризкають Нікси зеленоволосі. — Шлях, що ним іде воно, завжди був і є незбагнутий. Таємніший за хвилі… за бурі…

— І от: сум! Все сум… Скільки суму зростає з кохання!.. — тягнуть своєї Водяні Дитинчата.

— Замовкніть ви, Діти Суму! — бризкають на них пригорщами води прекрасні Нікси. — А ми гнали пустинею хвиль сині вітрила! Гнали стало, невтомно… з Лебедем білим і в серці, і в думках. З Лебедем у синіх вітрилах… Все той знак!

— А що осталось? Тільки сум! Все сум!.. — не мовчать Водяні Дитинчата.

— Прокляв бо свою доньку Свангільд її батько-король. Сказав: «Нехай же згинеш сама, і нехай згине твій рід! Нехай згине та, що кинула край свій, що виреклась крови й роду свого!»

— Руки до неба підніс… Місяць у небі сховався, щоб не бачити злоби людської…

— Так, так! Упало слово важке на ніжну Лебідку… — зітхають Нікси.

— Але ми заслонили тоді бліду Свангільд!.. Заслонили собою! — співають Ельфи. — Опили ми обоє Лебедів цвітом гірської наперстянки [191] Наперстянку — Digitalis, — уважали за чарівну рослину в Північних країнах (Данії, Швеції, Норвегії). П. Ол. Моха чомусь дуже хвилюють «чорні барви», «незгідні із християнським світоглядом» (стаття «Наталена Королева у 70 річчя», ч. 38, 24 вересня 1958 р. часопису «Шлях»). Авторка мусить пригадати шановному критикові, що «Предок» є повість, у якій зібрані деякі леґенди роду. «3 пісні слова не викинеш»! А що легенди північні — сумні, трагічні й песимістичні, — то це особливість психологічна людини Півночі! І ще тільки більш підкреслює спокійно-радісний погляд на життя людей Півдня. Коли б авторка «проповідала», або притримувалась цього погляду та «нехристиянської віри у фатум», то, певно, не відважилася б написати ці сумні легенди, «боячись накликати на себе лихий вплив» — чи «відгук» того «північного прокляття..» Зрештою: чи ж автор не має права писати так, як йому хочеться, а мусить притримуватись способу думання критики? Авторка ж не протестує у пресі, коли їй «нав’язують» думки, яких вона не тільки ніколи не мала, але й мати не могла! Як, нпр. — у тій самій статті — що «авторка щораз більше причалює своєю творчістю до українських берегів» (про «Легенди Старокиївські», які були написані ще до першої світової війни для… французької преси! А потім були відкинені в Галичині, як «не маючі нічого спільного з Україною» за словами п. Д. Донцова! І вийшли друком лише в 1942 р., бо… авторка нічого іншого тоді в своїй теці не мала! — цвітом чарів міцних.