Наталена Королева - Предок

Дон Карльос, утомлений лихою феброю, що вхопила його на Родосі, — цілком утратив сили й не міг триматись у сідлі. Тому й на суходолі, як на морі, гойдався він на турецьких паласах, привішених між двох коней. Під головою — високо вимощено подушками: очі можуть втягати в себе чужий краєвид.

Немов огорнені димом незчисленних кадил губляться в синюватій імлі безкраї простори…

М’яким килимом утікає до неба ніжно обарвлена земля… Ні горбка, ні скелі, ні річної бинди, ні лісового руна чи хоча б одиноких дерев…

Не має на чому спинитись Карльосове око. І спирається, — ні на чім не зачепившись, — аж на блакитну запону, що лучить землю з небом…

А за поглядом біжить у безконечність і думка, немов пише по довгій незамітній стяжці прапервісні слова:

— «…Земля була пуста й порожня. І дух Божий линув над водами…»

Справді: що це? Суходіл чи вода леліє аж до обріїв?..

Хвилями ходить-тремтить безкрая просторінь, гніда зблизька, як старий мосяж, інкрустований смарагдовою зеленню рістні, що оживає по осінніх дощах. Рожевіє вона у віддалі і розливається у фіялкових тонах безмежних далин…

Ходить-тремтить і співає-дзвенить хоралом невловних звуків; таким неподібним до «хоралу тиші» пустині…

Бо ж не «пустиня» ця порожня земля: вона повна прихованої — немов «сплячої» сили. І та сила далі наливається в ній, мов у «сплячій бруньці», що на весні, — або ж восені — стане квіткою…

Це — ще не «Адамова земля», що до неї мандрують. Це ще тільки її широке переддвір’я: Степ!..

— Земле невідома!.. — снують тканину Карльосові думки. — Земле, що тебе добровільно вибрав я собі за нову домівку! Благословінням із Землі Святої вітаю тебе!

Валка зупинилася на відпочинок. Як збільшилася вона від моря Євксинського! Майже щодень до узброєних мандрівників прилучаються менші або й більші гурти нових подорожніх.

Скільки різних людей, скільки коней і круторогих, полових [238] «Половий» — барва світло-гніда, трохи до сива, як барва, що її нині звуть: «беж». волів!

Риплять мажі, іржуть коні… Знечев’я зареве спраглий віл чи дзвінко запіють [239] Старо-українське слово: «когути піють», «запіяли» замість «півні співають», «заспівали». у клітках голосисті, мандрівні когути, сповіщаючи годину півночі й ранку, а також і зміну погоди [240] Мандруючи степом брали із собою півнів, щоб «сповіщали час». .

Карльос прислухається до співучої мови нових йому людей.

Одежа й обличчя їхні видаються майже східні — знайомі. Але ж… такі й не такі! У цьому «знайомому» раптом прогляне щось несподівано-неподібне!..

Так само як ті повільні, сиві воли… Дарма що воли, але які ж неподібні до прудких, темних еспанських биків!

Тягне солодким димом палених бурянів. Тут бо тільки бадиллям отої «нежери» — височенних будяків, чорнобилю, кінського щавелю та крутаю головатого можна розпалити багаття…

А ходити далеко за ним не треба! Он, біля нефоремно отесаної «кам’яної баби» потягся довжелезний пруг ізсивілого від суші крутаю! Із шпичатих голів сонце випило колись ясно-блакитну барву. Вітер висушив вирізуване листя й височенні тирси-стеблини, що за ними не видно й вершника.

Покірно хиляться під вільним, нічим неспиненим вітром сіро-зеленаві кулі й тихенько шепотять, роняючи шелест-зітхання:

— «Реквієм етернам… етернам…» — вчуваються Карльосові в цьому шепотінні слова жури…

Та ж із блакитних обріїв, — косяком баских коней, — наскакує вітер.

Топче й толоче, рве й торощить завмерлі листочки… гне до землі здеревіле стебло і переможно реве:

— Відпочинку?.. Ще й «вічного»?!. Нема його! Чи чу-є-те?.. Вічно відпочивати не можна!.. Життя є рух! Вічний рух!..

І Карльосові здається, що не степовий бурян послався перед його очима, а перехрестя доріг… Доріг життя і смерти… І на тому перехресті ось-ось зустрінуться й похоронний поїзд короля дон Феліпе і його власний — Карльосів! — жалібний похід.

Бо ж його особисте життя відлетіло з цим нестриманим вітром так далеко в безвість, що можна його тільки згадувати уривками, як те, що читав колись у старій книзі, назви якої не пригадаєш…

Відлетіло? Може!.. Тільки ж нащо його, — Карльосове, — півмертве тіло, але ще з духом живим, возять і возять із краю в край?.. Справді, як того мертвого дон Феліпе!

Їм — тим що везуть його тіло, — видається, ніби вони блукають у блакитному просторі без образів і звуків… Але ж, він — Карльос, — бачить ясно довкола себе і Беату, і патера Інніґо, і альбіґейців… Чує ще й нині, як шкварчить печена шкура на тім скаженім вовкові, що кинувся тоді на Беату… Все те він чує, бачить…