Наталена Королева - Предок

— Духи цієї країни?.. — мигає в Карльосовій думці.

І відживає старовинне повір'я:

— Суд, що творять над відлітаючою душею добрі й лихі вчинки… Невже ж так їх багато, тих лихих учинків?..

Аж холод пробіг по спині. Підвів руку, щоб перехреститись… і упав навзнак на подушки.

Бо ж стіна здригнулась і посунула на нього з сухим, дерев’яним торохкотінням, немов тих «торохкотилок», що їх уживають у Велику П’ятницю замість дзвонів.

Оглушений скриготінням та фурканням крил, черканням довгих ніг об полог, що давно звалився, Карльос і по відлеті останньої дрохви, — що підносяться на крила, розбігшись спершу вперед — не міг збагнути, що він бачить полки «струсів українського степу». [244] Пригоду з дрохвами розповідав авторці кримський, старий татарин-пастух. Ніби таке було з тим пастухом, коли він, ще хлопчаком, заснув у степу. Бо дрохви, ніби, дарма що боязкі, але дуже цікаві.

— Це — на щастя! — вирішила Ліндараха-Сара. — Як відлетіли без шкоди птахи «зеленої пустині», так відлетять смуток і біль сіді-дон-Карльоса. І зазеленіє для нього нове життя, як ця пустиня-«степ»! — вимовила справно чуже їй слово.

Гадючки-вогники хитнулись із розпаленого багаття й лягли на оксамит темнозеленого моху.

Їдкий і масний дим густою хмарою поплив угору й огорнув чорною запаскою дуплястий стовбур вікового осокора та поліз поміж уже поржавілі від осінньої вогкости листи.

Дід-бортник у вузьких полотнянках та рудих ходаках-морщаках схилився, мов чаруючи, над багаттям.

Сипав у вогонь різні сухі ягоди та підкладав зеленої, свіжої хвої, щоб курило якнайдужче.

А два хлопці, зі шматками тліючої порохні в руках, як вивірки, прудко видирались по стовбурі до бортні [245] Бортня — примітивний вулик. з бджолами.

Долі чекали на мед дівчата з білими липовими відерцями-бутинками [246] Бутинка — старе, українське слово. .

Мов давні, литовські жрекині-вайделятки [247] Вайделятки — старо-литовські жрекині. Віра стародавніх литвинів була — як можна передпокладати — подібна (якщо нє та сама!) до друїдизму. Бо друїди, коли їх вигнано із Франції (за перші віки християнства), помандрували до побережжя Північного (балтійського) моря. Там осіли в лісах. На Литві поганська віра — а саме друїдська — затрималась аж до XII ст. були всі в білому: у льняних сорочках та в запасках із груботканої, доморобної, некрашеної вовни.

Молоденькі, мали на голові, обвитій віночком важких кіс, зелені галузочки.

Як рік-річно, так і цієї осени, у близькому до замку лісі Підборі [248] Р. 1937, коли по перше вийшла повість «Предок», критика (пані О. О. Дучимінська у «Новій Хаті») закидала авторці, що «не знає української історії і побуту». Що авторка не знає галицької історії й побуту — це цілком справно. Але Україна складалась не тільки з Галичини. До України входила ще Наддніпрянщина, Волинь, Подолля й частина Литви та Білоруси. Скрізь були свої звичаї і свій власний побут. Авторка описує ту частину Волині, що прилягала до Литви. А тут були й замки, й звичаї може інші, як у Галичині. , вибирали мед. Барвиста осінь — пашне, але коротке свято. І квапиться вона обдарувати на згадку про минуле вже літо неторкнено — стрункі горобини «добрим намистом» [249] «Добрим намистом» називали на Вел. Україні коралі (правдиві). .

Сільську сирітку-шипшину прибрала коралевими сережками. На журливу калину бризнула живими гранатами — «кров’ю поляглих за правду» [250] Легенду, що ягоди калини й самоцвіти звані «гранати» утворилися з краплин крови «поляглих за правду» авторка чула саме на Волині. Взагалі, авторка вважає Волинь за «гніздо легенд», одна поетичніша за другу. Коли б було інакше — не дала б ця земля Волинська такої визначної поетки як Леся Українка.

Повними пригорщами темних агатів сипнула на кущі тернини.

Однаковим колом рік-у-рік приходять ті самі праці, ті самі свята, ті самі турботи, як і зелень лісів, що брунатніють і осипаються в свій час.

І знову зеленіє з весною…

А старі покоління напомітно зміняють нові…

І двигає без зупинки Перший Мотор життя і працю…

Потоки, озера, мочари й непроходимі пущі та хащі ліпше за силу збройну захищають родове гніздо Дуніних — Борки, — від нападу кочовників.

Навіть і тоді — перед 30-ма роками, — коли гуляла і по Волині «мітла татарська» хан Менглі-Гірей — і тоді захистив Господь твердинею лісів та мочарів ці землі.

Давно вже не було й «кари небесної» — «чорної смерти» [251] «Чорна смерть» — чума, яку заносили найчастіше з Бендер, як свідчить народня лайка: «чума бендерська», часто вживана на Вел. Україні. , що часто страховищем ходить довкола, люд хрещений, зляканий «поміром» та «повітрям» [252] Назви, які нарід давав чумі. до хащів, немов звіря лісового заганяючи.