Наталена Королева - Предок

Звеліла машталірові:

— Сурмити збір!

Старший доїзджаючий із гуртом радісно-втомлених псів під’їздив до пані дядини.

— Що ж там, Хрудоше?

— Та, дай Боже, — зіскочив із коня Хрудош і кинув поводи цюрі [264] Цюра — джура. — помішникові.

— Все добре, ясна пані! Стопи багато. Звірова до наших лісів хорониться. З півночі ту барзе [265] Барзе — дуже. Все це старовинні українсько-литовські вирази, що їх тоді вживали. паде!

Усміхнувся ясно:

— Спокій нам пан Бог шле! Звір бо познаває [266] Познаває — пізнає. , де іскритись [267] Іскритись — укритися. може. Тоно [268] Тоно — тільки. борзо вепр ізбестився [269] Ізбестився — здичавів. і коні дикі толочать. Тепера спіткався з півчвартаста [270] Півчвартаста — 350. Все це — старі вирази. .

— Невроку. Най на пострах застрілять кілька огирів… Завтра ще тепло буде — рахкавки скрегочуть! — то най Трещула по жолуддя пошле. Та всіх! Щоб вистачило безрогам хотя до Водохреща. Бо ж виджу: букви [271] Буква — плід, насіння букове. в лісі мало. Та й пора вже на зиму дороги перекопати й човни зволікти, опачини сушити…

На пасіку [272] Пасіка — галявина, а не в сьогоднішньому значенні. — галявину викочувались вози з грибами.

Тея з радісним вигуком кинулась до збирачів: ще здалеку вгляділа на возі двох високих — мов із криці різьблених — журавлів.

— Піших імили! Від ключа відбились! — сповіщали всі нараз дівчата.

— Томні були веселики! [273] Журавлів на Волині називали: «веселики» — щоб «жури не накликати» словом «журавель». Але не старі! Кість мняку мають — висвітлював один із дідів.

— Коли опочинок дати, то навикнуть. А чей же ніт?.. [274] Журавлі дуже легко звикали до людей, ішли як їх кликати, дозволяли себе гладити; ніт — старий вираз замість «ні».

— От, не журу б імили! — трохи невдоволено промовила пані Теофіля. — Тейо! Не підставляй їм зріниці! Та й ви, дівчата, довгоносим гервісам [275] Ґервіс, ґерва — литовське слово, яким на Литві називали журавлів. віри не доймайте!

І оглядала гриби.

— Деморацькій пригадайте, щоб не сплутала, як оноді, ліски з кружаниць під губи [276] Кружалиці — покраяні до сушення яблука й грушки; губи — гриби. дала!

Затрималася біля коней.

— Чи ж то ти, діду, пускав пустопаш [277] Пустопаш — без догляду; бахмат — татарської породи кінь: невеликий та волохатий на попас? Бач, як муха побила! Так і заюшилися кров’ю! Хрудоше! Підсади но панну на «Бобрика»! — вказала на волохатого, невеличкого, татарського бахмата.

— Йди-йди! Не оскиряйся, — поманила пальцем Тею. — Така вже велика! Ось-ось буде вже сімка! Сором, як малій, поперед бабуні на сідлі тулитись!

І доглянула як унучка, вся зарум’янена з гордощів, умощувалась «сама» на коника.

Жіноцтво теж всідало на вози. Мисливці скидали до них забитих глушців. Хтось кинув зайця.

— То — шкода! Не варт вганяти по хащах! Дики й зайці самі з холодом під замок прийдуть, «горло даватимуть».

— Зима все з’їсть і ще запросить! — озвався дід-«солільник» [278] Солільник — що «засолював», консервував у солі. , тримаючи за коралеві голівки тяжких глушців. Важив їх на руці:

— До-о-о-брі! Та ж ліпше їх мати в солі чи в салі, як на вільному вітрі, у лісі!

Хрудош підставив старій пані зложені одна на одну долоні.

Пані сперлася рукою на рамено доїзджачого, другою вхопилась кульбаки, діткнулась одною ногою підставлених рук і «легким черком» — як на її п’ятдесятку — всіла в сідло.

Мимохіть помацала рукою «корделяс» [279] Корделяс — дика, ловецький ніж; оштєп — спис (литовські слова); їзда! — їдемо! — старе українське слово. при поясі. Але ж, з коня — нема ліпше над спис!..

— Дай но, Олехно, оштєп!.. Стільки нас — борзо ліс сполошили! То не дивота, як із нерозуму вепр шугне!.. Ну, — оглянула валку, — з Богом, людоньки! Їзда!

Тільки що в’їхали у «пригородок» замку, як пані Теофіля завважила, що ліс «віщував» їй правду.

В більшому подвір’ї, перед «мешкальним будинком» тісним гуртом покойові дівчата й замкові драби-вартові стояли проти гостей.

Ключниця — Деморацька та управитель «бурґрав» Трещула розпитували новин. А кобзар Ковдуш, щорічний гість Борковського замку, сивий як наморозь, а співучий, як гірський потік його рідних Карпат, оповідав, де бував, що чував-бачив у світах.

— Вітай, старче Божий! — щиро вигукнула перша, зрадівши гостеві, замкова пані. — От, і наш гірський сиз-орел! [280] Сиз-орел — не «русицизм», але стара, українська форма. Так, що ж: зимувати до нас, старче Симеоне?