Наталена Королева - Предок

— І це — добре. Бо скільки чужих країв ти бачив, стільки нових житій прожив. Тільки зле, що це відібрало мені мого співграча. І, якщо не хочу, — як це в усіх наших казках розповідають! — грати з власною донькою, то мушу забути за шахи. А сам знаєш: людині, що все має клопоти, це не можливо. Бо ж тільки одні шахи відтягають думки від турбот.

Від того вечора Карльосовим обов’язком стало грати з еміром у шахи.

— Був би я радий схрестити з тобою в дружнім бою-забаві й леза, — оглянув якось Ібрагім суху, аж кощаву постать лицаря.

— Добре ви, франки — хоч і не нашим способом, — вправлені. Та ж занадто ти виснажений недугою. І — не личить зі зброєю вправлятись тому, хто вибрався в побожну прощу. Буде ще час, як із прощі вертатимеш!..

Ці слова схвилювали Карльоса. У своїй кімнаті думав:

— «Як поверну з прощі!..» Коли ж це буде?!

Меланхолійно, зі своєрідною ніжністю, кілька день по цій розмові переглядав свої свічки, що їх пильно беріг.

А особливо ту почату, що згасив її власною рукою, знаючи що «Херонімовим вогнем з Еспанії» без пригод і невдач може запалити її знову, як прийде на те час.

Дивився на кресало, що приніс йому вірний Херонімо. І здавалось, що не кремінь, а само серце Херонімове тримає на долоні… Чи ж, дійсно, не було воно таке: тверде, як кремінь, і повне вогню…

Ніщо йому смерть і та форма, в якій вона мала прийти!.. Важливе тільки одно: перемога!

Дійти до мети! Витривати! Не зважаючи ні на що, ані на самого себе!..

«Середньої» бо міри для правдивого еспанця — немає.

І таким був його джура!..

Карльос поцілував кресало. Як Херонімів заповіт і образ…

Подався вже в подорож додому Альонсо-астурієць. Ще й відпливаючи, не вірив би своєму щастю, коли б не вважав його за «правдиве чудо Боже».

— Бо що ж це є? Справжнє «воскресіння з мертвих!» І край!

Повіз Альонсо-астурієць Карльосові листи: домосправцеві Мартінесові, патерові Інніґові, і до Сандоваля, і до доньї Хуани. Не було листів тільки до Беати й до Каталіни. Що ж бо міг їм сказати? Між ними трьома не змінилось нічого.

Протяглий, монотонний, журливий спів доносився здалеку й переривав Карльосові думки. Поклав пензлі й вихилився з вікна. Долі дихав прохолодою й ароматом жасминів та помаранчів [149] Помаранчевики квітуть — і дають овочі — протягом цілого року, тільки в меншій кількості, як головний урожай. широкий сад.

Далеко, за деревами, червоними іскрами миготіло світло. Легенькою цівочкою тягло димом, що його здоганяла тужлива мелодія. Карльос спустився в сад і попрямував до заграви.

Біля групи пальм, що затіняли широкий, мармуровий водозбір, обсаджений рожевими в день тамарисами, оранжево-жовто-гарячими трояндами й вогняно-червоними ібіскусами, — несподівано, чолом у чоло зустрів еміра.

Він ішов задуманий, помалу, спустивши голову…

— А, це ти! — підвів сарацин очі на Карльоса. — Ідеш на голос співів? Не йди! Не зрозуміє серце твоє, що побачать очі.

Звичайно спокійно-ясний тембр голосу сарацина був повен суму, і від того ставав іще лагідніший.

— Ходім зі мною! Сьогодня — серце моє як овоч, переповнений соком. Якщо не відкрити лушпини його, то вона прорветься сама… Розділи зі мною той гіркий сік. І, коли серцем дружнім приймеш його, осолодить співчуття твоє обом нам годину цю…

Того дня загинув улюблений емірів лев [150] Нехай читач не думає, що «улюблений лев» — вигадка авторки. Приручених — із малечку — левів і тигрів любили тримати на Сході. Ще за молодість авторки, знала вона одного такого прирученого тигра. Мали його в тій родині 15 років. Ходив вільно, ніколи не був прив’язаний чи на ретязі й ніколи не задавив ані курки, ані голуба. Лащився як кіт. Але ніколи не «коштував у своєму житті жадного м’яса. . Не помогли жадні ліки, що були виписані в найновішій лікарській книзі: «Кітабук Деррагіє Ілганіє» року 1465-го виданій славним лікарем Сабунда-Огли Шер-ефеддином, що лікував самого падишаха. Не помогли ворожба й заклинання, прохання й молитви до Всемогутнього й Пророка його…

Звіря поховали, закопали глибоко в землю, а тепер над його могилою відбувається тризна по «вірному приятелеві еміровому».

— Ми, в нашій землі, звикаємо до звірят… любимо їх… А це ж був правдивий «володар пустині» найгарніший з усіх пород левів — лев з Атлаських гір! Не було йому рівного в красі. Майже людські риси мала його шляхотна голова. Не було йому рівного й у відчуванні своєї гідности. Чувся він — і відчував, — майже як лицар…