Наталена Королева - Предок

Так треба було йти світ-за-очі, щоб і тут знайти те саме, від чого тікав?

«— …si el amor se olvida…»

— Чи ж «забувається» любов?.. Якщо це дійсно вона?..

Закрутив головою, але швидко зірвався на ноги й оглянувся довкола.

Ляскаючи довгим бичем, ішов за чередою молодий невільник, із гарною, каштановою борідкою-клином.

І: — аdonde, a-don-de, a-don-de sa? — безжурно мережав срібними теноровими фіорітурами вже сліпучо-ясне небо…

Карльос голосно привітався.

Почувши еспанські слова, співак знерухомів. Переводив погляд із босої постаті в довгій рянді на заткнуту в пісок — мов стеблина з вогненною квіткою — свічку…

Увечері, караван-баш Зейнал дружньо попрощався з Карльосом. Каравана вирушила з оази без покутника.

А Карльос сидів над джерелом, що ніби моргало до місяця й слухав.

«Співак Алі», що звався в рідній Астурії Альонсо Нунєс розповідав:

— Знаю: лишусь невільником уже назавжди… Бо хто ж міг би мене викупити? Хто, — як світ світом стоїть! — хто чував про багатого астурійця?.. Мої ж кревняки — голі, як дощові хробаки! Кажуть інші невільники, що теперішній мій пан — навіть і не зла людина… Та ж «Алі-співак», як вони мене звуть, іще ніколи його не бачив… Далеко він… десь у Яфі!.. «Алі» ж доглядає отар в оазі… й доглядатиме так, до самої смерти!.. Живе тут, в оазі, більше рабів того пана. Деякі мають родини… жонаті… Я ж брати жінки не хочу…

Астурієць на хвильку замисливсь і, немов приховавши для себе першу половину думки, закінчив уголос:

— Як невільникові мати родину, коли ж йому нічого на світі не належиться? — Та ще, щоб власні діти були тобі чужими?.. Маю тільки одно: душу! Але ж — і душа «Алі-співака» належить не йому, тільки Богові…

Карльос уважно оглядав цеглясту пастухову постать і покриту арабським покривалом голову.

— Якось я тебе не зовсім розумію… Звешся Алі… Чи ж ти вирікся віри Христової?

Астурієць підскочив:

— Твоє щастя, що ти — мій гість, мандрівнику незнаний!

— Але ж звуть тебе «Алі?»

— Та ж чи не однаково, як мене кличуть нехрещені? Ще й ліпше, що своє, поганське наймення мені дали! Принаймні не паскудять християнського, святою водою окропленого! Невчений я… Не вмію тобі сказати, прочанине… Ти, видать, не наш брат, — простий селянин…

Пробіг очима по Карльосовій постаті й міркував простодушно, вголос:

— Може ти з учених… із ченців?.. Он, — руки, видно, не до ремества чи до плуга. Та й як ідеш босо, тісно пальці ніг стулюєш, щоб якнайменше землі, босою підошвою діткнутись… Не так, як ми, що цілою ногою, — щиро! — ступаємо… Та ж скажу тобі: Коли б я віри зрікся — мабуть би вже не жив!.. А якщо вже надто лихо мені дошкулює, так що й піснею його не розігнати — тоді молюся: «Вірую»… Не прошу собі в Господа нічого. Тільки кажу: «Вірую!» Та й край! Бо ж таки: коли й справді вірую як годиться, що Господь — благий та до нас, людей, милостивий, то нема мені чого й турбуватись! Бо ж, виходить, що те, що маю — є для мене найліпше…

Довго лежав Карльос без сну, нерухомо, вдивляючись у повну сріблястого мерехтіння безодню небесну. Не ширшою, але глибшою видавалась вона в пустині, як із моря. Але була дивно ближчою…

— В пустині не росте нічого, крім душі! — казав милий, простий серцем патер Ліберат. І ось, убогий, темний раб учить лицаря, не чужого наукам Саляманського університету…

І знова, сяючою хвилею плеснула манастирська мудрість чистого серцем і «нищого духом» брата: — «Побожному нічого не бракує!»

Заблиски думок і згадок, у затінку спокійних дерев, немов ніжним, нематеріяльним дотиком розгладжували Карльосову душу, стираючи терпкість і загоюючи рани попереднього життя.

Таємна пустиня і тиха ніч змішували свої нечутні голоси у величний спів без слів, що звучить тільки поетові та святому — бо й «святий» це поет, що робить із релігії поезію! — здібним відчувати відгуки вічности в хвилинках земного життя. Іноді в той «гимн Вічности» вривалася з неба мовчазна зоря — світляна сльоза з ока Матері-Матерії, що спить без снів… і тужить по щастю…

А людина?.. Як мало різниться вона від цього метелика, що — он! — безфоремною грудочкою впав, спалений вогником свічки! Шукав свого «щастя»… радости від блискучого вогника-квітки… І знайшов загубу… Хіба він, Карльос, не робив так само? Хіба ж не ввесь він був повний думками тільки про себе? Хіба ж не в усьому шукав тільки себе самого?..

Бадьоро війнув подих від прохолодного джерела. І приніс легку й ясну нову думку, що від неї зовсім наростіж розправила крила душа.