Наталена Королева - Предок

— Нагодився мені старець один із шолудивим верблюдом … «Так і так, — говорить, — дякуй Всемогутньому! — каже той нехрещений… Можу тобі, чоловіче, — мені, тобто! — про дервіша босого про тебе, тобто, — розповісти й чимсь йому — тобі, тобто! — віддячитись.» І почав розповідати… і як тебе шпигнув ножем той дияволів небіж, син Варави [117] В Еспанії, принаймні за часи молодости авторки, — не вживалось іншої лайки, як «син Варрави», «дияволів небіж», «чортова сестра» і на т. п. …, як пси пустині — шакали, кров твою хлептали… Достометно, як Марилена те казала!.. І як ти його верблюда паршивого з пархів вилікував… Все розповів і показав шлях.

— А тепер уже не розлучимось, Херонімо! Підемо разом до Святого Гробу…

— Підемо… тільки не разом! Ти — до Святого Гробу Христового, а Херонімо — до гробу власного… хробаків годувать!.. І мене вже, сину моєї душі, від тих хробаків уже не вилікуєш!..Як того шолудивого верблюда! Та ж не буде жалю мені, Карліто! Бо вмерти — прецінь кожний колись мусить!.. А я ще перед смертю обняв тебе, Карліто de mi alma… Жаль тільки… що далі вже ти підеш знову сам…

На хвильку майнула було думка: — Чи сказати про Енріко? Таки ж він — із роду доньї Каталіни!

Але враз думка ця згасла: — Хай ліпше Карліто про нього не має пам’яті, як він сам її втратив!.. Нехай і рід доньї Каталіни забуде про нього! Не гідний бо він роду лицарського, коли цноти лицарські втратив!

У день св. Марії Магдалени поховали Хероніма біля самого Колеса св. Катерини, під старою оливкою, де відпочивали померлі брати.

Вмирав старий джура радісно. Аж ченці дивувались, що й «світські люди в такій відірваності від світу» жити можуть.

— Нам — це легше, — ствердив отець Ліберат.

— То ж і в Приповістках своїх, — вірш 18-ий — Соломонова мудрість говорить: «Брат, коли його підтримує другий брат, є немов фортеця укріплена.»

А ввечері, на свято Сант Яго [118] Пишеться: Сант’яґо, в однім слові! , патрона Еспанії, 25 липня, Карльос вирушив у дальшу путь. Дотримав слова, що дав його вмираючому Херонімові: пішов із караваною. Відходячи, віддав патерові Лібератові золото, що приніс джура. І просив, щоб, поминаючи Хероніма, молитись, — як він це любив — «усім святим, що наймення їхнє починається на хоту — тобто літеру ««Г» [119] Початкове «J» в еспанській мові читається як наше «х». . Як: Херонімові, Хозе, Хуанові та іншим…

— «Убогий простягає руку свою по дар, говорить св. Іван Золотоустий. Але дар приймає Христос» — сказав ігумен. — Від Христа ж — приймемо частину й ми… Але, половину, з ласкавості своєї та з милосердя християнського, віддай на світло при Гробі Господньому.

Довго дивились услід каравані ігумен і брати, як відходив їхній гість…

— Дивні діла Божі! — звів очі до неба брат Кандид. — Мертвого його ми з братом Евзебієм підібрали. А отже: видужав! І зустрілися ті двоє в пустині!.. І світло своє згашене знайшов!

— «Чорною ніччю, по чорній скелі повзе чорна комашинка — а Господь бачить її» — зацитував вірш із корану патер Джіролямо.

Знов мудрість нехрещених. Бо інакше, як би міг сперечатись та воювати з ними?

А патер Ліберат згідливо притакнув головою:

— Бачить! І направить куди треба.

Світляні завої ще огортають верхів’я. Але під кожною тінню гір — вже фіялково-синя ніч.

Тільки ясною мережкою побігли стежки караванів — білі, мов посипані сяючим снігом.

Стільки світла всмоктали в себе за день, що з пітьмою не мають сили вгаснути. Та все ж таки, в заглибинах долин, озерами вкладаються тіні. Немов натягаються ковдри.

Гостріще закреслюються ребра хвилястих пагорбів. Довгим фризом, — як на рельєфі стародавніх гробниць сусіднього Єгипту, — на металево-блискучому небі, по кряжі гори випинається череда буйволів, отара кіз та овечок, загорнених зрожевілими серпанками куряви. І зникають. Ніби усмоктуються між сільськими будівлями з плоскуватими дахами. Немов це не справжні, живі тварини, а тільки духи чи примари, що «вертаються на своє місце» — на барельєфи донедавніх гробниць…

Останнім променем доторкнулось іщераз світло до скелі, що на ній Карльос чекає каравани.

Смарагдова ящірка блиснула на нього золотими очками: казкова дорогоцінність, яку ще дарує піліґрімові вгасаючий день. Здалеку, ліниво гавкають вправленим хором собаки.

А на тому «музичному тлі» дитячий голос вкручує срібним сверликом хроматичну трель…