Наталена Королева - Предок

Поночіє. Однак ще кожний камінчик немов відсвічує, пророкуючи недалекий світанок прийдешнього, яскравого дня.

— Не журись за приятелями й житлами, що покинув. У світі знайдеш і нове житло й нових друзів…

Із присмерку, майже вже цілком темного, виринає спочатку прислів’я, а потім і висока постать караван-баша [120] Караван-баш — той, хто провадить каравану. Зейнала. Мовчання й пустиня, що серед них він живе — переважно вночі, бо ж удень каравани здебільша відпочивають при воді, — перетворили Зейналову голову на книгу доспілих думок, приповідок, афоризмів

— Уже вирушаємо?

Зейнал здержливо хитає головою й сідає обіч Карльоса.

Ніч лагідно й ніжно тулиться до них.

— Любиш ти, Зейнале, своє рідне село… Маєш досить верблюдів і отар. Що ж, скажи, жене тебе світами з караванами?

— Не слід шукати захисту в спокійному гнізді, бо ж у гніздах найчастіше біда ловить птахів.

І знову мовчання пестить обох із ніжністю матері.

Мовчання — голос правди. І так ясно відзивається воно до того, хто навчиться в нього вслухуватись, що Зейнал уловлює серцем приявність цього — «третього співрозмовника» — й відповідає йому.

Довкола багаття заметушились чорні силюети людей і звірят.

— Ну, час розмотувати далі клубок шляху — підводиться караван-баш. — А все ж таки, ніби рідним стає край, що й на хвильку дав відпочинок мандрівникові. Тож не сиди нерухомо, людино, а йди далі. Завжди знайдеш у світі місця досить. Коли б місяць зістав нерухомий, то ніколи не досяг би він повні своєї…

Як уже вирушили, Зейнал додав:

— Слід мужньо нести труп світу цього. І бути дужчим за нього. Бо що ж це — світ? Танцюристка!.. Кожному всміхається вона! Та ж тільки на одну мить! А тривалого в ньому нема нічого. Нехай же дасть Всемогутній, щоб життя твоє стало такою казкою, яку приємно розповісти… Бо ж життя — тривала казка…

І пішов поперед каравани.

Тілько над ранком затримався караван-баш, пропустив перед собою валку, як пропускає вождь дефіляду свого війська при параді.

Вже недалеко й припинка, а Муса, Зейналів син, молодий помічник, доведе вже каравану й сам…

Зейнал може хвилину відпочинути, приєднавшись до відсталих їздців.

Враз із ними, ніби замикаючи каравану, повільно, але не спиняючись і на мить, посувається вогничок свічки, що несе її стрункий, високий привид у покутничій сорочці.

На поводі, за Карльосом, — Херонімів осел із Херонімовим майном, пряде довгими вухами прислухаючись до пісні Муси.

Спокійно-монотонна мелопея [121] Мелопея — монотонний, ритмований спів заохочує до бадьорішої ходи не тільки притомлених верблюдів, а й ослика, що виріс у звичаях пустині.

Небо остаточно зблідло, все враз просякло світлом.

Імлисті обриси в долині стали пальмовим гайком.

— Уд! Уд! — глухо й м’яко попливло повітрям.

Зейнал стримав коня й задивився, вдоволений. Лагідний усміх пробіг по темно-брунатному обличчі караван-баша й сховався в його бороді.

На рожевій скелі, що рифом виринула з моря піску, співав гимн сонцю, купаючись у світлі молодого дня, удод.

Розгорнена еґретка — переливчаста й злотиста, — сяяла над його голівкою й перетворювала пташка на ту містичну істоту, що її єгиптяни малювали на гробницях, як символ «воскреслої, блаженної душі».

Удод не лякався людей, ані каравани. Крутився на місці, роздимав шию, схиляючи голову, ніби кланявся новому сонцю. Здавалось, виконував перед ним таємні обряди, побожні містерії, що підглядів їх у давновіку… І м’якими ударами обгорненого оксамитом молоточка «стукав у Двері Вічности»:

— Уд! Уд!

— Невже не бачить нас? — указав Карльос на блискуче-золотистого пташка.

Зейнал поблажливо всміхнувся:

— На тисячу-тисяч людських кроків бачить він глибінь водного джерела. Та ж як він не бачив би каравани? Але не лякається «синів Ізмаїлових» [122] Назва, яку дають собі араби, мешканці пустині. . Бо ж і найменша наша дитина знає: всохне рука тому, хто б кинув камінем на «пташку Архангела Джебраїла» [123] Джебраїл — арабська вимова наймення Гавриїл.. . Зустрінути його — означає прийняти благословіння Архангелове!

З пальмових корон вилетіла срібляста горличка.

Смикнула собою кілька разів у повітрі й обернувшись знову впірнула у віяла листків.

Бо з неба, — неначе воно скляне й розпалось на черепочки, — лився потоком дзвінких червінців, — крик яструба.

— Чи знаєш, дервішу побожний, що говорять вони? — вказав Зейнал Карльосові на птахів.