Наталена Королева - Предок

Минали дні, як хвилі прибою: щораз нові, тікаючі й невловні…

Карльос помалу призвичаївся до своїх нових обов’язків і терпеливо чекав, коли прийде за нього викуп з Еспанії.

Дитяча віра простих серцем ченців із манастиря св. Катерини, та незломна впевненість мусульман, що «мудрість Божа знає що робить, сплелись у Карльосовій душі й укоренились так само міцно й певно, як це було в душі «Співака-Алі», що вже десь ступив на рідну землю, якої не сподівався ніколи знов побачити.

І от, якось, закінчивши що-вечірню партію шахів, емір промовив:

— Мав би ти, лицарю, продовжувати побожну прощу свою!.. Гріх для кожного, хто вірує у Всемогутнього, стати перешкодою на шляху зв’язаного обітницею. Іди ж, як обіцяв ти. Досить пізнав я тебе й бачу: не маю потреби в’язати кайданами примусу того, хто сам себе вміє в язати словом власним. Коли ж повернеш — лишись у мене вільним із власної, доброї волі. Будеш другим учителем синам моїм… Від тебе бо є чому їм навчитись.

Хоч дорогою до Яфи — найстаршого в світі міста, заснованого ще Ноєвим сином, Яфетом [158] Так вірують магометани. , — не можна помилитися, йдучи до Єрусалиму, бо та дорога «століттями топтана людством» і, хоч часи були спокійні, не як за війни «хреста з півмісяцем» — проте емір радив Карльосові приєднатися до каравани:

— Бо ж у пустині — одиноко йдучого завжди допроваджує диявол.

І знов, розсвітивши свою свічку, пішов Карльос сам-не-сам, бо ж іззаду — «на відгук голосу» — за караваною. Все вперед, все вгору, до святої своєї мети. Далеко вже лишилась Яфа, — стрімка, жовта скеля над морем із приліпленими до неї білими домами-гніздами чи табунцем мев, що шукають захисту від прибою, завжди тут неспокійного моря.

Тремтючою зірочкою плив вогник Карльосової восковиці між зеленими хащами й через глибокі долини, що були тут замість пустині.

Як колись проводила східніх маґів-володарів Зоря Вифлеємська — вів нині пілігрима цей малесенький вогник… Не до «печери чужої», де народився Бог-Любов… А до гробу, — так само чужого! — в який поклала Його людська ненависть і злоба…

Що ближче до Єрусалиму, то з більшою ніжністю дивився Карльос на кожний пагірок, на кожну долинку: вони ж бо могли бачити живого Бога, втілену Велику Любов…

А коли вгледів у лузі польові лілеї — захвилювався, майже до сліз.

Хіба ж дивився б Христос із ніжністю на ці польові лілеї, коли б світ був, як запевняли ті мізантропи «поети з Альбі» — «лапкою на душі, створеною дияволом» на загибіль людства? Дияволом, що є «паном створеного світу»?..

І коли б, дійсно, «перемагати нечистого можна тільки «знищенням роду людського», смертю, то чого б Ісус перше чудо своє зробив у Кані, на весіллі, благословляючи радість, із якої мало початися нове життя?

Який же маленький — і темний! — цей людський дух, як легко заплутується він у сірі нерозуміння й зарозумілості, які, — до того ж! — сам собі сплітає!

І, заплутуючи одна одну, все наростають, усе дужче заплутують одна одну доктрини, секти… толкування, «висвітлення…»

І з часом відквітають… Обсипаються, мов осіннє листя… щоб уже більш ніколи не зазеленіти знову!

А натомість приходять нові…

І всі намагаються «затримати науку Христову!» Всі вносять до неї «поправки», що цілком змінюють її глузд… Вічне «Вавилонське стовпотворення»! При якому «брати» говорять про ту ж саму річ… незрозуміло!

Бо говорять мовами різними! І дратуються, гризуться, б’ються на смерть за те, що інші не приймають їхнього погляду… їхнього нерозуміння… «тільки вірного!» І нагортають… купи сухого листя з… «дерева пізнання добра і зла»!..

Босою ногою піткнувся Карльос об корінь осики, що вибіг на дорогу.

Задрімав ідучи?.. Кажуть, що таке трапляється підчас вояцьких походів.

Свічка в руці похитнулась. І цей рух цілком пробудив мандрівника, хоч і не прогнав утоми. На крайнебі проступало світло.

Мов сиві діди, то тут, то там хитали сріблястими головами присадкуваті оливи та лапаті кактуси, що дрімали при ранній дорозі.

Гаддям стелилась — повзла по землі, — нічим не підперта рева по винницях. Краплини роси, — рясні й пружні, — гаптували сріблом і перлами широке, повирізуване виноградне листя…

Повіяло вранішнім ароматом землі — «фіміямом свіжости», — що кожного ранку нагадує про вічне чудо: відновлення життя! З барвистої імли випливло сонце й широкими розмахами розклало по небі могутні проміння-крила, як стародавній, єгипетський символ вічного життя, «крилатого сонця».