Наталена Королева - Предок

Не псів а лева й малпу тримав емір при дітях своїх.

— Щоб не до пустих і низьких забав із псами звикали. Бо пес — раб і слуга з природи своєї. Але щоб горду й шляхотну вдачу лева завжди мали перед очима. Малпа ж, щоб нагадувала хлопцям, якою потворою стає людина, коли забуває про гідність людську, хоч рухами — ввесь час наслідує людину.

— Кожен скаже, що наймудріша з тварин — кінь, — продовжував по перерві сарацин. — Але для того, хто близько пізнав лев’ячу вдачу, кінь видається дитиною, що тільки починає навчатись розуму. Всі тварини бояться кари. Всі вони в людині бачать свого пана. Єдиний тільки лев ніколи не забуває про свою силу й гідність. І поруч із людиною — відчуває, що він — пан над життям обох. Не зо страху, а з приятельства слухає лев того, кого обдаровує своєю дружбою. І ніколи не скривдить свого приятеля, дарма, що знає його слабість а свою силу. Але образи й кривди лев не дарує нікому і ніколи. Хто «зрадив» його — не може ні за що вернути собі дружби лева [151] Оповідання про «психологію» лева, не фантазія авторки. Це чула воїна від старого перса, який мав прирученого лева. .

На веранді, де тепер обидва сиділи й пили воду із шербетами, стало тихо. Тільки здалека лунала солов’їна пісня [152] На Сході дуже люблять солов’їв. Тримають їх у клітках. Але не виколюють їм очей, як це роблять «любителі» солов’їного співу у «культурних» краях Европи, а тримають ці клітки — звичайно дуже великі, — у тіні кипарисів, які дають не тільки затінок, але й злегка «притемнений», ніби вечірнім світлом. Тримають, звичайно, по дві й три таких клітки, де солов’їв є завжди пара: самчик і самичка. Щоб «співаки» могли «суперничати у співі». Дехто з таких аматорів солов’їв, навіть виходячи на прогулянку за місто — «до природи» — бере свого улюбленого пташка з собою. Розповідають, що згаданий поет Сааді та другий поет Омар-Кайям приносили своїх солов’їв у клітках навіть до коф-хаїне, — каварні. Взагалі, на Сході незвичайно люблять звірят, уміють приручати їх і «розуміти» їх. , що покривала тихі мелодії тризни.

— Тварини це немов продовження рук і ніг наших, — знов заговорив емір. — Ми їх оберігаємо від хвороби, від злих впливів. Вішаємо на шию верблюдяткові, — як і своїй дитині, — талісмана… Коли ж дійде до межі життя котрогось із цих товаришів наших — оплакуємо їх, ховаємо до могил, а не викидаємо як розбиту річ. Кличемо плакальниць [153] Плакальниці не тільки «плачуть» на похоронах. Вони співають — іноді тут же імпровізовані — пісні, в яких хвалять небіжчика, його добрі вчинки, якості. А також потішають словами своїх пісень близьких померлого. Нагадують, якщо це помер батько, наприклад, що діти мають вшанувати його пам’ять, наслідуючи його добрі приклади, щоб бути гідними називатись його дітьми і т. п. , щоб утишити жаль серця свого… І ось, сьогодня серце моє — як овоч повний терпкого соку…

І ближчим видався Карльосові цей, ще перед небагатьма днями чужий кров’ю, світоглядом, вірою й звичаями сарацин… Як вітер дерева, нахиляв сум їхні серця одне до одного.

— Колись, — почав Карльос, розставляючи, без помочі хлопчиків-рабів, шахові фігурки на шахівниці, — читав я вдома легенду. Не нашим, а Північного Краю лицарем оспівану. Коли вмре дитина, казав цей поет, то Ангел Смерти дає їй у руки жбан. Спочатку він порожний. Та ж, що більше на землі плаче по дитині своїй мати, то дужче наповнюється жбан у руках дитини. Аж переливається через край і дитині стає важко носити з собою той посуд. Та ж випустити з рук своїх жбана — вона не сміє. Аж поки знайде того, хто надіп’є з нього… Мені завжди здавалось, що кожний із нас несе, мов той «жбан сліз», своє власне серце… Воно переповнене тяжкими спогадами, сумними згадками, болестями старими й свіжими. І для кожного з нас приходить хвиля, що мусить він «дати напитись» комусь із цього жбану-серця свого, коли вже переливається з нього, повного по вінця, смуток…

Сарацин спинив погляд на Карльосі:

— Правда це… Але… найкраща доля, яку приймаємо з розплющеними очима, говорючи собі: «Вона — моя, тому приймаю її!» Бо життя — як ярмо на волах: тяжить, мулить, тягне голову додолу, але без нього — воли б не проорали борозни, глибокої та рівної, яка саме потрібна для життя збіжжя. Ага! До речі! Чи бачив ти коли «весілля збіжжя?» Ні? То завтра можеш побачити.

І емірове обличчя проясніло, стало радісне. Та й було чого!

Перед кількома днями пригнали, — як несамовиті, — бедуїни з пустині й принесли грізну вістку: