Наталена Королева - Предок

— Йде «Божий бич!» Суне, — як звичайно, тією самою дорогою: з пустинь малоазійських, де вічна колиска сарани! — Суне непереможно…

На ту вість безвладно спустилась красна Ібрагімова голова, а плечі мимохіть здригнулись. Перед очима вставав жахливий образ…

Побачив себе самого, — тоді ще юнака! — як напів ошалівши від жалю, злости й безсилої образи, влетів він, із ятаганом у незчислимі лави сарани й шалено топтав її ногами та сік мечем…

Але — підстрибуюче, брунатно-гніде море, живе, таємниче-шелестливе, повне зловісного тріскотіння під його ногами, почало вже засмоктувати його…

Гніда, жива маса обліплювала ноги, все тіло, поверх і під одіжжю… Заливала ніздрі, очі, уста…

І знов емір затрусився, немов скидаючи з себе страшну ту гидь. Підвів голову:

— Піша, чи летюча? — спитав хрипко, раптовно пересохлими устами.

— Ще не знати, ясний еміре! Але більше подібно, що летюча…

— Дав би Всемогутній! Бодай не піша! Щоб негайно прийшов управитель!

Звичайно навала сарани, повторюючись приблизно раз на десять літ, дочиста виголоджувала країну, нищучи все, що тільки «тримається корінням землі».

Але попередній напад проминув для околиць Яфи щасливо, дарма, що того разу йшла сарана «піша» — незрівняно страшніша за «летючу».

Вогняні запони й глибоко викопані рови десь перед Сидоном були примусили тоді сарану змінити шлях.

Вона зробила відхил. І, певна своєї непоборности, пішла… просто на море. Але з хуртовиною й припливами боротись не мала сили! Море «злизало» її з переляканої землі.

Та ж таке щастя не часто трапляється!

Однак, якщо дійсно суне «летюча», то є надія, що перелетить лани, вчасно оточені вогняними кордонами…

А може Всемогутній пошле ще й дощу!

Дві доби — майже без передишки, — всі, хто міг тримати в руках лопату чи заступ, рили шанці.

Жінота й діти зносили запальний матеріял… І щастя знов, — і в цім десятилітті, — всміхнулось емірові: ще не дійшовши до його ровів, сарана знялась і чорною хмарою перелетіла край [154] Деталі про сарану — з оповідань батька авторки, ентомолога, який провів у Сагарі в оазах більш як вісім років і ніколи не хотів написати своїх про те споминів. «Бо — казав він — більшість людей дивиться на ентомологів не як на вчених, але як на людей, котрим «нема чого робити», ще й до того «несповна розуму». Ніхто б такої книжки не читав, а як би й прочитав, не повірив би. І — перш за все, — не знайшлося б видавця, який схотів би друкувати «таку дурницю» як «згадки ентомолога». .

То ж не диво, що Ібрагімове лице стало розрадуване й прояснилося…

Вранці, оточений цілим двором своїх слуг та музикантів, виїхав емір у поле. Вперше звелів Карльосові при слугах їхати не за ним, — як слузі, — а попліч, як рівному.

— Лицар бо ти! Не невільник, куплений на торзі, а закладник, що з власної, доброї волі виконуєш шляхетний учинок… Та ще й учинок, на який треба більше відваги як на бій!

Донька Ібрагімова, — вдруге вже згадував при Карльосові емір про ту доньку! — так боялася кожного саранчука, що аж захворіла [155] Авторка цілком поділяє страх Ібрагімової доньки перед сараною, дарма, що з першої світової війни має п’ять поранень і два військові хрести «за храбрість». . І до неї мусіли покликати «хакіма» — лікаря.

— Я й сам, ще з юнацьких літ, здригаюсь, як бачу таку нікчемну й таку грізну істоту, — признавався Ібрагім. — Та й як би інакше? Чи ж можна ставитись байдуже до створіння, що на його крильцях рукою Всевишнього написано чорними письменами, по гебрайському, — бо то є одна з найдавніших людських мов — «Бич Божий?! [156] Гебрайської мови авторка не знає. Але батько показував їй — мертвого! — саранчука. Зі споду, — на горішній парі крил, — дійсно, ясно видно по два чорних знаки, що дуже нагадують гебрайські літери,

А що й цього разу лихо оминуло поля та лани емірові, було саме на часі відсвяткувати «весілля збіжжя» [157] Авторка бачила таку церемонію в Єгипті. . Власноручно назривав емір найліпших колосків ячменю, що вдруге дозрів уже цього літа.

Переплів їх квітками, виплів подібну до людської фігурку і, оздобивши її намистами та завинувши в дорогу, шовкову тканину, посадовив між галузками «святойванівського хліба» — ріжкового дерева, що росло край поля, її, цю «наречену збіжжя».

Всі приявні заспівали весільних пісень, гучно й радісно загули музики…

— Голосніше! Щоб аж до неба було чути!

І, заспокоєні та задоволені, повернули до дому,