Віктор Вальд - Отаман

– Бога прогнівили, тому й грози ранні. Себто буде сухо, і врожаю не чекай. Ні хліба, ні роботи!

Так голосив отець Діонісій у Греко-Софіївській церкві. Коли по нього прийшли, він високо затягнув псалми царя Давида: «Ти оточуєш мене, і всі шляхи мої відомі тобі». Шлях йому був у підвали ЧК, де його оточили набиті в камеру спекулянти, саботажники, порушники трудової дисципліни. А ще з десяток робітників, які покинули свої цехи і подалися за місто в пошуках хліба. Хтозна, може, і для участі у збройній боротьбі з радянською владою.

Худючі всі, не те що конвойний Тищук. Он яка пика. Та й весь огрядний. Все-таки поживний пайок у співробітників НК.

– Кажи, – гидливо мовив уповноважений НК.

Мовив тихо, але цього «тихо» вистачило на те, щоб конвоїр, як від сильного удару, позадкував до стіни, а далі сповз по ній.

Не прийнято в НК обговорювати, хто звідки прибув і таке інше. Але все ж краєм вуха Тищук чув, що цього Варніча відрядили з Криму. Там, після того як вибили Врангеля, доводилося цілодобово лежати за кулеметами, виконуючи настанову Кримревкому: «Забити наглухо в труну буржуазію, яка вже здихає і корчиться в судомах!»

Уже стоячи на колінах, конвоїр пошепки відказав:

– Диявол поплутав.

– Клади на стіл, – не підвищуючи голосу, звелів Варніч.

На покритий зеленим сукном із численними брудними плямами стіл уповноваженого ЧК лягла царська золота монета номіналом п’ятнадцять рублів.

– Наган! – ще один наказ від Варніча, і також майже лагідним голосом, від якого віяло холодом.

– Зараз, зараз… – майже панічно зашепотів Тищук.

Поруч із монетою тремтлива рука конвоїра поклала зброю.

– І?.. Чекаю пояснень! – це чекіст мовив украй сердито.

Щелепа Тищука тремтіла, але це не завадило його короткій розповіді.

Того контуженого доставили з приміського селища Антонівка, що за сім верст від Херсона вище по Дніпру. Ніби нормальний на вигляд. Обличчя трохи видовжене, як у багатьох у цій степовій місцевості. Очі то сірі, то голубі – відразу й не визначиш. Ніс тонкий. Під ним короткі вуса, такі самі пшеничні, як і волосся на голові. А ще губи – мов безкровні на засмаглому обличчі. Зросту середнього. Статури худорлявої. Особливі прикмети? Хіба веснянки… Не рясні, як у хлопчиська, але де від них дітися. З виду звичайний хуторський парубок, але точно пришиблений – одне слово на годину розтягує, а писати не може, бо руки тремтять, як у останнього п’янички. Так що помічник уповноваженого Пурас кілька разів в пику йому заїхав і звелів поки що його в загальну камеру кинути.

– А за що його Пурас заарештував? Знаєш? Бо мені чомусь іще не доповідали, – спокійно і навіть з усмішкою запитав Варніч. Конвойний змахнув піт з лиця. Можливо, й не розстріляє наразі в підвалі. Значить, ще пожити можна.

– Та той… – зам’явся Тищук, але холодні іскри, що зблиснули в очах чекіста, змусили його забути параграф, згідно з яким конвоїр чітко виконує наказ командира, і при цьому сліпий, глухий і німий. Вартовик Тищук уже рік при повітовій ЧК і йому відомо, як чекісти ревно стежать за роботою один одного. У цій мовчазній війні молодшим чинам потрапити між двох жорен – однаково що кулю всадити собі в скроню. Але треба викручуватися.

– Прийшла анонімка, що в Антонівці мешкає білий офіцер. До неї була прикріплена картинка – фотографія того контуженого… У черкесці, з погонами, і груди в хрестах. А глянеш на нього – ну чисто дурник сільський, простачок…

– Умілий ворог і маскується вміло.

– Авжеж! Точно сказали, Альберте Михайловичу. Досвідчений ворог! Ну, а так… Дурень дурнем… Виніс він парашу з камери й руку мені простягає. Думаю: як вмажу по пиці, так і вб’ю… Ну геть офіцерик дохлий. А він долоню випрямляє, а на ній ось те… що на столі. А ще кострубато каже, але зрозуміти можна. Мовляв, три дні не їв. Хлібця хоче.

Варніч усміхнувся. У нього давно накипіло на цього помічника Пураса.

– А що Пурас, не велів його обшукати?

– Чому не велів? Я його й обшукував згідно з параграфом. І при затриманні, й особливо ретельно у нас. Самі знаєте. Догола. Речі прощупав, у всі можливі природні схрони людські заглянув і помацав. Не було у нього ні чорта. А тут…

І конвоїр розвів руками.

Альберт Михайлович глянув на срібний кишеньковий годинник.

– Часу, як завжди, не вистачає. Роботи багато. А останній тиждень вже просто відчуваю, що падаю з ніг. Але ж нічого не вдієш – у Херсон з Миколаєва днями прибуває сам Залізний Фелікс! Який тут може бути відпочинок, коли потрібно місто приготувати і вичистити від усякої мерзоти. Чув про приїзд Дзержинського?