Віктор Вальд - Отаман

Колишні несвідомі буржуї, купці, чиновники та інша наволоч хитрували й обманювали, як могли, трудящих країни і добровільно не повертали вкрадене в народу. Переплавляли золото та робили з нього цвяхи, на які вішали картини й портрети нових вождів; зашпаровували штукатуркою в стінах золоті царські монети або набивали ними труби у бильцях ліжок; ховали антикваріат, коштовне каміння й золоті вироби в хитромудрих тайниках і навіть у вбиральнях. Усе це було марним перед досвідченим оком і гострим нюхом товаришів з ЧК. А якщо їхні досвід і наполегливість не спрацьовували, то вони вміли розговорити несвідомий елемент, зазвичай навіть не виходячи з його помешкання. І той здавав усе, бо умивався кров’ю і шаленів від виду оголених дочок або дружини.

Не завжди складалися протоколи й акти про вилучення. Особливо в перші місяці влади, яку принесла пролетарська революція. Тому по Херсону наполегливо повзли чутки про те, що є серед чекістів нечисті на руку співробітники. Але ж про чисті руки чекістів, їхні полум’яні серця й холодний розум і так часто говорив на нарадах Фелікс Едмундович. Тому виявляв і безжально знищував гниль, що посміла напнути на себе чекістську шкірянку, в якій, на відміну від іншого одягу, не заводилися воші й так зручно зберігалося вкрадене.

Таку гниль у Херсоні й виявили – аж п’ять співробітників. Цьому особливо сприяв Олександр Якович Аросєв, який у полум’яному 1920 році був головою Херсонської губернської ЧК. Здавалося, найкращих Аросєв забрав із собою до Харкова для роботи у Верховному трибуналі. Якраз – ні! Усе-таки залишив у Херсоні свої очі й вуха, які виявили тих товаришів по службі, хто чинив мародерство.

Із мародерами було все зрозуміло. А як бути з доповіддю уповноваженого особливого відділу товариша Варніча? Напевно, не знав цього й сам головний чекіст.

Така думка прослизнула в багатьох головах близьких соратників. Вони почали переглядатися – і, звісно, усвідомили, що колеги-чекісти вже відчитали цю крамольну думку, яка так підступно заповзла в їхні голови. І від цього в головах похололо і стало здаватися, що й стіни, попри задушливу духоту, стали покриватися інієм, шар якого збільшувався з кожною хвилиною мовчання Дзержинського.

Певно, й самому Феліксу Едмундовичу стало нестерпно холодно. Він мерзлякувато повів плечима і, нарешті відірвавшись від вікна, повернувся до колег по полум’яній боротьбі за щастя трудящих усієї планети.

Далі сталося надзвичайне. Вперше після замаху в березні 1918 року Фелікс Едмундович Дзержинський власноруч відчинив вікно.

Соратники, розбившись на групки «своїх», до третьої години ночі шепотілися і безперервно курили. Але при цьому жодного разу не обмовилися про відчинене вікно.

Кожному партійцю, пролетареві й свідомому селянину було відоме прізвисько Залізний Фелікс. Ніхто не сумнівався, що тільки Фелікса Едмундовича воно може стосуватися. Адже більш принципового партійця, якого не вдасться зігнути ні ворогам, ні обставинам, не було, немає і не буде. І тільки деякі старі чекісти знали причину того, чому вони назвали свого начальника Залізним. Вони пам’ятали березневий день 1918 року. Пам’ятали і колишній кабінет голови ЧК на найвідомішій вулиці Москви – Великій Луб’янці, 11. Сюди, в Москву, після того як правити зі спорожнілої колиски революції Пітеру стало неможливо, слідом за Леніним і червоним урядом перебралася і Всеросійська надзвичайна комісія. Вона одразу ж облюбувала і реквізувала тут будинок страхового товариства «Якір».

Недремна варта революції виділила своєму голові кутове приміщення на другому поверсі – світле й просторе, з меблями і величезним, заввишки з людину, сейфом, що залишився від колишніх господарів. І ось у розпал напруженого трудового дня у відчинене вікно голови ВЧК з вулиці влетіла ручна граната. Дивом помітивши гостю, Дзержинський за лічені секунди подолав відстань із-за столу до відкритого броньованого сейфа. Вибух гранати пошкодив меблі, стіни, з вікон повилітали шибки, і тільки сумлінно виготовлений німецькими майстрами сейф залишився цілий і неушкоджений.

Коли в кабінет увірвалися колеги-чекісти, вони побачили крізь смуги пилу й диму Фелікса Едмундовича, який вилізав із залізного сейфу. Живий і неушкоджений! Того-таки дня йому виділили інший кабінет – із вікнами, що виходили у двір; він був менш вразливий для замаху. Але з того дня Дзержинський, який отримав прізвисько серед своїх співробітників Залізний, не торкався вікон. Помітивши це, в його присутності вікон не торкався ніхто інший.