Віктор Вальд - Отаман

– Тебе я знаю багато років, Олександре Яковичу. Хочу знати ще принаймні стільки ж. Тож тримай справу під особистим контролем. Тим паче що підслідний – тезко тобі і по імені, й по батькові. І це знаково. Не підведи!

– Слухаюсь, Феліксе Едмундовичу, – і, вже відчинивши двері кімнати, приклався хусточкою до спітнілого лоба й тихо додав: – Не підведу. Ти ж мене знаєш.

– Знаю! Іди відпочинь. І мені потрібно прилягти.

Двері тихо зачинилися. Дзержинський подивився в дальній кут. Там, за чорною конфіскованою шовковою ширмою з червоними китайськими драконами, було поставлено для нього конфісковане ліжко.

– І як він знав? – звернувся немов до себе впівголоса. – Або хто йому сказав? І що сказати, коли я ще ні з ким про це не говорив. Це було тільки в моїй голові. Якось промайнуло. Як спалах, як блискавка. Але така, що я встиг розгледіти батька. Адже він почав учителювати саме в цьому місті, в тільки-но відкритій чоловічій гімназії. Можливо, він назавжди пустив би корені в цьому Херсоні, якби не циркуляр жандармського управління «Про встановлення поліцейського нагляду за вихідцями з Польщі, які перебувають у Херсонській губернії». І тоді в мене було б зовсім інше життя. І тоді б я не застрелив свою сестричку… Я просто був дитиною і грався з батьковою рушницею… А сьогодні, спускаючись із пароплава, я… Мені здалося, що я її побачив! Ні… Звісно, це була не вона. Просто безпритульна дівчинка років шести-семи… А таких безпритульних у країні мільйони! І тієї миті зрозумів, що тільки я зможу швидко й ефективно побороти цю ганьбу революції. Уже завтра ЧК отримає наказ про ліквідацію дитячої безпритульності в найкоротші терміни. Я запроваджу для цього ще одну ЧК [16] Восени того ж 1921 р. з ініціативи Дзержинського при ВЦВК була сформована Комісія з поліпшення життя дітей, у народі відома як Дитяча надзвичайна комісія (ДНК, російською ДЧК). ! Але самого лише мого бажання в жодному разі недостатньо. Потрібні продовольство, паливо, ті ж учителі, будівлі й ще купа всякої всячини. Чимало цього можна купити за кордоном. Особливо продовольство! Ось де б знадобилося золото. Як гадаєш, чи справді можна розраховувати на це херсонське золото?

Останнє вимовив уже голосно.

Тонко заспівали ліжкові пружини за шовковою ширмою. Плавно відсунулася одна з частин ширми, зігнувши вогнедишного дракона. А коли дракон повернув своє мальовниче єство, перед головним чекістом країни Рад постав чоловік украй невиразної зовнішності, в поношеній гімнастерці й галіфе. Комісарська куртка і стоптані чоботи надавали йому вигляду бувалого в бувальцях чекіста, який так і не зірвав жодної зірки вдалої службової кар’єри.

– Треба діяти як людина думки. А гадати і сподіватися – це вже майже здатися!

– І що?.. – суворо подивився на співрозмовника Фелікс Едмундович.

– Думаю таке: англійські печатки на ящиках, без сумніву, справжні. А золото в цих ящиках, із клеймами ювелірних заводів Фаберже та Морозова, без сумніву, відповідає пробі й вазі. Але…

Подивившись на шовкову ширму з нескінченно далекого Китаю, Дзержинський запитав:

– Упевнений, що китайці не допоможуть?

– Я розмовляв із Саном і Ваном. Вони великі майстри своєї справи. У Китаї тортури – це мистецтво. Люди в їхніх руках – лише заготовки для шедевра ката. Їхній досвід дозволяє з першого погляду оцінити цю заготовку. Але для переконливості вони все-таки застосовували до цього суб’єкта вашої домовленості свої голки. Відразу ж і заявили, що ця людина – не зовсім, так би мовити, людина. Сказали, що є такі особливі люди, маківки яких торкнувся сам Будда!

– Божевільний? Фаталіст? Фанатик?

– Радше святий, наділений милістю небес…

– Добре, що тебе не чують інші наші товариші…

– Ще китайці запропонували таке: щоб наш знайомець усе-таки виказав місце, де зберігається це золото, застосувати останній аргумент – змію, що обвиває нефритове гніздо. Це тортури, коли роздвоюється член, розрізається й вивертається мошонка, і… Такий неймовірний біль, після якого він якщо виживе, то назавжди втратить розум.

– Не наш випадок… Залишається тільки пряник для того, кого торкнувся сам Будда? Сподіваюся, що ці брати Сан і Ван знають, про що кажуть. Китайські товариші багато чим допомогли нашій революції.

– Так. І це не забудеться… Згоден: батіг – не наш випадок. Але…

– Щоб ти не мучив мене своїм «але», займися цією справою сам. Сподіваюся, що тобі це буде цікаво і задовольнить твій гострий розум, мій надійний товаришу Ґете?