Віктор Вальд - Отаман

І коли до казанка підійшов чотирнадцятий із ледащих, дід Назар сам налив у михайлик горілки й гукнув Федора.

– Заслужив, козаче! Ох, і добрий з тебе пластун вийшов би, Федоре Німчаку, якби не коні. Ох, і добрий!

Але на ті слова Федір незгідно крутнув головою. Дід крякнув.

– Ти диви! Яке ж воно настирне. Шукай, шукай, Федьку!.. Може, дівку яку собі знайдеш. Тут бувають такі з риб’ячими хвостами. А бодай тобі…

Могло здатися, що настирливість молодого козака розсердила старого вчителя військової справи. Але в очах його бігав веселий вогник, який без помилки можна було б сприйняти за гордість щодо свого колишнього учня. А ось коли над дідом Назаром навис розчервонілий Микола, той враз насупився.

– Чого тобі, бельбасе?

Не образився на те Микола. На діда не можна ображатися. Такий закон! Справіку закон для запорожців – це їхні січові діди. Усе бачать, усе знають. І про Миколу дід усе знає. Знає й те, що його очікує.

Як воїна, а тим паче пластуна хранитель острова не приймає Миколу душею. У Миколи доля інша, не менш потрібна в тому, що скоро станеться. То так, але й шаблею треба вчитися володіти досконало. І стріляти, і на коні… А в тому Микола – бельбас!

Зате дуже поважає старий Назар Миколиного діда – Гурія Рябовола. До того ж Гурій – дідів родич через сестер. Від нього звісточку й гостинець залюбки прийняв ще на початку травня. Тоді порадів хранитель запорозьких таємниць і традицій крупі, салу, новому кавалерійському карабіну з сотнею набоїв. Та й горілку прийняв.

Міцна горілка в Гурія, на горіхах і травах. Як за старих часів. Випив дід Назар для проби і схвально головою закивав. Від того гарного настрою і глянув тоді на Миколу та на хлопчика, який з ним прибув. Довго, ох і довго благав Микола взяти у вишкіл до осені того хлопчика. А дід Назар все мовчав і мовчав. І коли вже зібралися назад до човна, старий козак поплентався до своїх стовпів скам’янілих. Про щось із ними шепотів, погладжував – і раптом як блискавкою йому в лоба садонуло.

Бігом кинувся до хлопчиська.

– То Сашком тебе звати?

І так глянув йому у вічі, що хлопець аж на крок відступив. Потім Сашко губи в нитку стягнув і на той-таки крок повернувся.

– Сашком, – твердо сказав.

– Значить, Сашко Гордієнко? Чи, бува, не з Херсона?

– Угу! З Херсона.

– А чи немає в тебе старого діда із заплющеним правим оком?

– То мій дід Макар. Тільки ока в нього немає. Турок у війну вибив…

– А батько?

Тут Сашко став шморгати носом і на дядька Миколу знизу поглядати. І знову галопом словеса поніс учитель зі станиці Дінської. Усе як на сповіді виклав. І виходило, що батько Сашка з новомодних, із поштових, Яків Макарович Гордієнко, після смерті своєї дружини дуже переживати став і в тяжкий запій пішов. Щоб вирватися зі спогадів, відгодитися з хатини, де все нагадувало про щасливі дні, велів старий Гордієнко синові в Полтаву вирушати. Там мешкали Гордієнки – і близька, і далека рідня. Довго дід Макар сумнівався, але велів і Сашка з собою взяти. Все ж рідна кровиночка поряд, то легше буде на душі.

У Полтаві Якова оточили родичі. Від чарки не відмовляли, але й наодинці не залишали. Особливо старалася троюрідна сестра Тетяна. Вона і привела Якова в компанію молодих полтавців, які спілкувалися між собою виключно українською, влаштовували вечірки, на яких співали українських пісень та читали геніального Кобзаря. А ще багато говорили про політику та долю українського народу. Особливо виділявся своїми промовами вигнаний із семінарії за політичну пропаганду Семен Петлюра. З ним найдужче заприятелював Яків. За ним і поїхав, разом із десятком полтавчан, до Кубані.

Із Петлюрою й тутешніми партійцями Яків, уже бувши в лавах Революційної української партії, і створив в Катеринодарі Чорноморську вільну громаду. Разом із Петлюрою і втік після розгрому конспіративної мережі та друкарні. Ось тільки сина Сашка не міг узяти з собою. До кращих часів просив Яків стати батьком Сашкові свого друга й колегу по вчительській та політичній справі Миколу Рябовола. Адже часто й подовгу гостював у нього Яків. Разом з ним і ставив знамениті вистави. З ним і шепотався в кутку хати до першої зорі, у нього й залишив листівки і другий комплект типографського шрифту.

Про листівки й шрифт промовчав Микола перед дідом Назаром. А той і не чув, здавалося, нічого. Крутив хлопчика до кісток, м’язи промацував. Чи то милувався Сашком, чи гадав, що з нього вийде. А потім обірвав довгу розповідь Миколи.