Віктор Вальд - Отаман

Від очей діда по всьому його обличчю розбіглися промінчики зморшок.

– І знаю, і стовпи казали, а ще сорока на хвості принесла. Свято того Невського від диявола московитського. Як вигнали січовиків з матінки-Січі, то все нам свої свята до хвоста прикручують. І далі погоджуся бути в курінному колі, як за старих часів благочестя. На честь Свята Успіння [10] Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня) – одне з дванадцяти головних православних свят. Діва Марія – покровителька Запорозького козацтва. . Бачите, як зустрічаю ту святість? Юху зварив, оковитої з болота дістав. А ще сорочку і шаровари з парубоцтва мого приготував. Те важливо! Як і те, що кожні десять років із часів, коли стовпи були вкопані на цьому острові, діди вибирають між собою найдостойнішого. І лежить шлях цього достойника через усі станиці землі кубанської. Щоб люди знали й бачили: доки є кому берегти завзятість та традиції козацтва, доти і буде військо. Славне військо, що не дасть зганьбити ні слово, ні землю, ні народ, якому судилося й надалі нести хоругви Війська Запорозького до часу, коли повстане з руїн Велика Україна! А коли те буде… То нам, дідам січовим, відомо.

– Велика Україна. Держава об’єднаних українців. Тих, хто наразі під владою чужинців. І в яких ще треба збудити волю і відповідальність, – тяжко зітхнув Микола.

Отаман скоса глянув на нього, а Федір усміхнувся. Побачив це дід Назар і підвищив голос.

– І так буде… І той час прийде. Вже скоро. Сто п’ятдесят років чекали. Почекаємо ще рочків з десять. Ми так бачимо! Ми знаємо! Так записано! Але зараз… – і пом’якшав: – На кого мені святе місце залишити? Кому таємне й важливе передати? Бач, усі мої янголятка розлетілися.

Роззирнувся дід довкола і тяжко зітхнув, а потім лукаво посміхнувся і підморгнув отаману.

– А бодай вам, діду!.. – спересердя вигукнув Дмитро Пантелійович і схопився на ноги. – Де всі поділися? Федоре! Подивись!

– Оце так! А де Сашко? – не втримався й зірвався на ноги також і Микола. – Діти де ділися?

– Діточок тут зроду не було, – стенув плечима дід Назар, хранитель острова і його таємниць.

– Як не було? Я ж сам Сашка на початку травня сюди завіз. Треба було його з очей жандармів прибрати. Ми ж домовлялися. То ж ваш онук. Його дід – ваш молодший брат… Чи забули? Ні? Що то за жарти? – почав закипати Микола Рябовіл.

Але дід, здається, вже не чув, виловлюючи ложкою з казанка розварну осетрину. По осетрину вирушила й ложка отамана. Тепер ці два шановані козаки неквапом вживали вариво та з усмішкою стежили за тим, як молоді метушаться по чагарниках острова.

«Метушаться», втім, можна було віднести тільки до Миколи. Федір, здавалося, просто вирішив прогулятися, тихо насвистуючи кубанську пісню, що часто лунала у бойових походах. Наче і не вистежував, і не шукав, але раз по разу з трави, з прихованих ям, в очеретяних лабіринтах, з гілок дерев молодий козак вивуджував хлопчаків, старшому з яких ледве виповнилося дванадцять.

І після кожної знахідки дід ставав усе сумнішим і сумнішим. Спостерігаючи з усмішкою за тим, як поглиблюються зморшки межи очима зберігача козацьких таємниць, отаман не витримав і розсміявся.

– Наука твоя, діду, дуже корисна та важлива. Хто краще за тебе визначить, що хлопчикам доля підготувала. Дивишся, вчиш, думку складаєш, кому з козацьких наставників далі своїх учнів віддати. Але ж ти сам починав учити Федька. Тож і маєш!

– Вийшов-таки з нього козак. А був… Такий собі учень був. Кобилу більш за себе любить. Пластуну та любов – смерть. Турбота на полі бою про коня – то зайве. Поранять коня, і буде його такий козак-кобилятник берегти більш за себе. Як казали на матінці-Січі про таких: «Козак дружбу знає, в біді коня не покидає». Стане посеред бою і загорює… А ворога хто буде різати? Ні-і-і! З кобилятника пластуна не буває. Ще ось бачу на ньому ці цяцьки новомодні. Обвішався, як баба сріблом.

– То військові відзнаки.

– Та знаю я… Але у кінного козака має буті лише три прикраси: кінь, зброя і сережка у вусі, якщо козак на неї має право. Та ти диви на цього Федора… Так усіх знайде. І чого я їх ціле літо вчив? А Микола не в діда свого Гурія удавсь. Бігає, бігає, а нічого не доганяє… Чого носи повісили? Ідіть вже до юхи. Не буде з вас пластунів. Невмії ледащі…

На ті слова хлопчаки, яких знайшов Федір, стали боком підходити до казанка. Видно, голод їх змучив. Але сором’язливо сьорбнувши одну-дві ложки, засмучені словами діда, вони тут-таки відходили до очеретів і сідали в коло.