Віктор Вальд - Отаман

Молодий козак скривився, згадуючи трьох маленьких дочок, але зара`з посерйознішав, замислившись про щось важливе.

– Як думаєш, отамане, мій Воронко стане на джигітовку? – перебираючи «гілку», запитав Федір.

– Кульгає собі на праву передню?

– На неї, рідну, – зітхнув той.

– Воронко – добрий кінь. Один із найкращих у станиці. Кінь – що людина! І хвороби в нього ті ж, що й у людини. Час потрібен. Ні. Не стане на джигітовку. Не встигне… Сам знаєш.

– Знаю, – знову зітхнув Федір. – Ось і він – острівець пам’ятний. Як же я той прохід не вгледів? І двадцяти років не минуло, як тут комариків кровиночкою власною годував до їхньої відрижки. Дякую, отамане, що взяв із собою пам’ять провітрити. Тут на землю й станемо…

Плоскодонка м’яко наїхала на високу траву. Федір спритно зіскочив і легко витягнув човник на твердь. Отаман відразу кинув у його руки два полотняні вузли.

– У таку спеку… – зітхнув Федір.

– Сам знаєш. Це важливо, – суворо сказав отаман, ступаючи величезними голими ступнями на шовк трави.

У таку спеку та в такій глушині чудовезно було плисти в човні по воді в самих лише статутних кальсонах війська Кубанського, які затвердив ще батечко нині владущого Миколи II. Приємно було, коли бризки від весел падали на оголені широкі груди і, змішавшись із потом, стікали струмочками, випрямляючи завитки волосся. Приємно було зачерпнути широкою, як лопата, долонею води за бортом і хлюпнути в обличчя й на ті ж таки груди. Але серпневе цвітіння води неодмінно залишило б зелені сліди у волоссі й у зморшках, і довелося б довго відмиватися. Адже не з’явиться отаман на очі людські водяником зеленим. Та й у кальсонах не з’явиться.

І Федір не з’явиться. Хоча ще й молодий, немає і тридцяти років, та козак він справний. На джигітовці перший! Від того вміння й однострій у нього особливий! Загалом як у всіх козаків Кубанського війська. До того ж статутний, як і велено його імператорською величністю Олександром III ще до останньої війни з турком, коли сиділи на горі Шипка й мало не взяли Стамбул.

Не поспішаючи, із задоволенням одягається в мундир Федір. Той мундир ще батько його справляв.

Мундир, кінь, зброя і амуніція – це все і є козача «справа». Це все за свої гроші повинен мати козак, вирушаючи на цареву службу. Навіть багаті козаки «справляли» синів ще задовго до служби. Усе те, що з’являлося у майбутнього козака, вказувало йому – ти козак! Ти чоловік! І головне – ти воїн! І наставав той день у кожного молодого козака, коли батько ставив сина у стійку струнко, хрестив і казав йому: «Ну ось, синку, я тебе оженив і справив! Тепер живи своїм розумом, бо я більше перед Богом за тебе не відповідач».

Усміхається Федір, одягаючись у формені шаровари прямого крою з малиновим кантом, у бешмет [2] Сорочка зі сторчовим коміром. на випуск і вже бувалу черкеску з газирями [3] Нашитий патронташ. , по п’ятнадцять з кожного боку грудей. І весь той одяг чорного кольору, на якому особливо виразно помітні накладки на газирі, набірний ремінець, який стягує черкеску, годинник з ланцюжком і нагрудний знак у формі горна. І все це зі срібла. І все це – нагороди за джигітовку!

Залишилося поправити на голові кубанку [4] Укорочена папаха. з малиновим верхом, розгладити малинові погони з трьома срібними смужками старшого урядника [5] У сучасній армії відповідає званню старшого сержанта. та для впевненості потоптати м’якими шкіряними чоботами з набірними закаблуками.

У такий самісінький чорний мундир убрався й отаман. Ось тільки в його чорної черкески відвороти на рукавах з червоного шовку та бешмет із того ж матеріалу. Та до тих-таки срібних нагород буремної юності й молодості – срібні погони осавула. А на грудях велика срібна медаль, на якій вказано, що він, Дмитро Пантелійович Кряж, є отаманом станиці Полтавської [6] Станиця в Краснодарському краї. Засноване 1794 року Полтавське курінне селище є одним із перших сорока поселень чорноморських козаків на Кубані. Назву перенесено з однойменного куреня Запорозької Січі, названого у свою чергу на честь міста Полтава. . А отже, повага до нього особлива, старшинська!

Та насправді всього того й не потрібно – досить мигцем поглянути на його вольове обличчя з широкими вилицями, орлиним носом і пронизливими очима, оцінити пишність і доглянутість чорних із сивиною вусів, замилуватися гордою посадкою голови – і одразу зрозуміло: отаман!