Віктор Вальд - Отаман

– Не місце тут спектаклі згадувати! – суворо пробасив отаман, перериваючи художній голос Миколи. Озирнувся Дмитро Пантелійович і, скинувши кубанку, низько вклонився: – До тебе дід від станиці… тобто куреня нашого Полтавського. Прийми слово козацьке.

Зашепотів праворуч очерет, хитнув над ним гілками дуб віковий, і птах бугай сердито озвався. І тут-таки тріснув очерет під вагою чогось, що наближалося під тривожне квакання велетенських жаб…

– Ну, чого роти роззявили? Як пів сраки за кущем побачили!

Здригнулися козаки і, щоб обличчя поправити, нарочито повільно повернулися на голос за спинами. Повернулися і вклонилися, кубанками в руках трави торкнувшись.

– Давно того не чув, – усміхнувся отаман.

– Таке кажуть, коли щось погано видно чи зло виглядає. Те зі старовини, – прошепотів розумник Микола.

– Цить! Сам знаю, – прошипів на те Дмитро Пантелійович.

І дідок гостям вклонився. При цьому його довжелезні сиві вуса й чуб так само трави торкнулися.

Помовчали, як годиться від старих запорозьких звичаїв. Козаки кубанки в руках бгають. Дід праве око заплющив, а лівим по гостях неспішно бродить. Потім, щось згадавши, розплющив широко обидва ока, голосно засміявся та й став бити долонями по своїх оголених колінах.

– Собаці кістку, дідьку дулю, а гостям оковитої! Сідайте, козаки, де стоїте. А перед тим, Федьку, став у ногах юху. А ти, Миколко, будеш за джуру. Розливай та подавай!

Сам дід, не соромлячись своїх голих ніг, але прикривши сором довгою, майже до колін, старою полотняною сорочкою, сів по-турецьки там, де стояв. Він першим випив наповнений Миколою михайлик і першим зачерпнув із казанка бурштинової юшки. За ним і гості. Після третього михайлика дід задоволено кивнув і подивився на отамана.

– Кажи, Дмитре, сину Пантелія!

Крякнув отаман, як і щоразу, коли з чиновницької великоруської мови переходив на чисту українську. Це у себе в станиці він був господарем свого слова. З начальством і заїжджими чинами, а також при порушеннях і при власному суддівстві говорив без заминки російською. Зі своїми станичниками – як заманеться, змішуючи російські слова з українськими. Так само і в строю, на святах, джигітовці та на станичним колі. А тут, на острові, доводилося стежити за кожним вимовленим словом. І не тільки зі страху розсердити діда, а з розуміння того, що цей острів освячений землею, привезеною з восьми святих для козаків місць: Хортиці, Томаківки, Базавлука, Микитинська, Чортомлика, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська. Там у різний час стояли грізні Запорозькі січі. Там бойове братерство січових козаків свято берегло волю. Звідти йшли в походи і туди поверталися з трофеями і зі славою. Туди прагнули потрапити найбільш умілі та хоробрі воїни. Саме там честь і хоробрість мали більшу ціну, ніж життя.

З якого святого і таємничого острова Великого Лугу [8] У XVII—XVIII ст. назва величезних річкових плавнів нижче порогів на лівому березі Дніпра, між Дніпром і його притокою Конкою. На Великому Лузі козаки пасли худобу, а коли загрожувала небезпека, знаходили в плавнях і заростах укриття. Тому Великий Луг був для козаків символом безпеки й волі. У піснях його називали «батьком». були привезені скам’янілі від часу дерев’яні стовпи – про це нікому, крім дідів, не треба було знати. Он вони стоять – свідки таємничого і навіть містичного. З різьбленням, незбагненним орнаментом, із зарубками й заглибинами. З тими стовпами, як із живими, розмовляли січові діди, які споконвіку були хранителями мудрості та традицій Січі. Розмовляв з ними і дід Назар, головний хранитель острова, котрий ніколи й не мав назви. Таке було і з таємничими островами ще в ті часи, коли володіли козаки Дніпром. Скільки таких островів було під час поневірянь й вигнань запорозького козацтва – нікому не дано знати. Не треба всім знати і про острів, що загубився серед десятків островів дельти Кубані. Як і про те, що несуть на своїх виснажених життям плечах діди священного острова найважливіше – таємничі знання та бойовий дух Війська Низового Запорозького! А що треба знати всім – то те, що спадкоємцем тих славних запорожців є військо Кубанське! Воно від крові й плоті війська Великої України, землі якої простягаються всюди, де живуть, працюють і вміють тримати зброю українці-козаки.

– Знаєш, діду Назаре, чого ми тут. Полкове свято за тиждень [9] Полкове свято – 30 серпня, Перенесення мощей св. благовірного великого князя Олександра Невського – на ознаменування дня тезоіменитства імператора Олександра III. Царський указ від 14.08.1890 р. . Всім полком на огляді бажано постати. Та й десять років минуло… – з натугою почав отаман.