Віктор Вальд - Отаман

– Пливи з Богом. Гордієнка залиш. Нехай комарі поласують старовинною чистою козацькою кровинкою. А дід твій, Сашку, мені брат. Молодший… Ми з ним на Кримську війну ходили. Тоді нас Господь розвів. Так треба було. Після його поранень розвів. Макара в Херсон у шпиталь направили. Там він собі козачку й знайшов. Виявилося, що й у Херсоні від роду козацького бойові дівки є. Взяла Макара в полон. А я… Але то таке…

І здалося тоді Миколі, що з правого ока древнього старця Назара викочується сльоза. Щось навіть людське промайнуло на суворому обличчі зберігача військового духу і січового закону. Але не стекла сльоза. Стверднув обличчям.

І зараз, восени, воно твердіше за камінь.

І знову прикро дід сказав:

– Чого насупився, бельбасе?..

– Сашко де? – якомога спокійніше запитав Микола.

– А хтозна… Може, й потонув, – розтягнувсь в усмішці дід Назар.

– То, може, і дід твій втопився? Щось не видно й діда твого. Де дід Корж? – з усмішкою приєднався до бесіди Дмитро Пантелійович.

– Дід Корж? А що, був такий? – щиро здивувався дід Назар.

– Завше після приїзду думаю могилку його побачити. Скільки приїжджаю років – щоразу так. Якщо ти, діду Назаре, старець немислимих років, то скільки вже років тому, кого ти дідом своїм величаєш? Ніяк не менше ста двадцяти. А може, й сто п’ятдесят?

– А хтозна. Ходить тут якийсь старий, – лукаво скосив очі хранитель острова. – А може, вже й не ходить. Розсипався десь. На бережку гляньте – чи не лежить де купка трухлява.

До згаслого багаття підійшов задоволений Федір.

– Мабуть, усіх знайшов.

Ці слова змусили Миколу збліднути й міцно стиснути кулаки.

– Таки розсипався дід, – скрушно хитнув головою дід Назар.

– Де Сашко? – з погрозою спитав Микола.

Може, з шашкою цей бельбас не такий і вправний, може, й невлучний в стрільбі та незграбний на кінському бігу, але плечі в онука Гурія Рябовола дідівські, а кулаки – як гирі двопудові. Здається, зараз мотане ними, і від зморщеного роками зберігача острова й місця мокрого не залишиться. Однак дід Назар і не подумав прибрати з обличчя глузливість і навіть ні на крок не відступив. Тільки в очах майнув диявольський вогник, та ногу праву завів за ліву і трохи присів.

Затрясся отаман станиці Полтавської в передчутті біди особливої. Ніяк не міг вирішити, кого рятувати – діда Назара чи нерозумного Миколу. Поки Дмитро Пантелійович скидав піт із чола, випростався хранитель острова і прошепотів:

– Цить усім.

І всі вмить завмерли. І козаки, і козачата. Нічого не зрозуміли і від того втупилися у зморшкувате, як печене яблуко, обличчя старого. А від нього, точніше від спрямованого погляду, до розлогої верби, що спиралася гілками на високий паркан очерету над болотом. Ще мить – і у всіх серце завмерло.

Усі чули, але ніхто не бачив дивовижного птаха, що його народ прозвав жар-птицею. Одні кажуть, що прообраз її – це цар-птах павич. Але яка це жар-птиця, коли вона у багатьох іменитих купців по саду гуляє, та й у бродячих цирках її за мідну копійку показують.

Але й не павич. Це точно. І все ж… Як величати хитромудру птицю, в якої пір’я перламутром на сонці переливається – по тілу смарагдово-чорне, а під грудкою біле з блакиттю? На щоках червоні й білі плями попарно від довгого, як рапіра, дзьоба. А на голові… Боженьку ти мій! Вінець казковий. І розумієш, що це пір’я так лежить. Але ось дивуєшся: немов у корону сплелося, та ще й золотого кольору, та ще із яскравими вкрапленнями, які уява може сприйняти за коштовне каміння.

Сидить та птиця на високій гілці й, усвідомлюючи свою особливість, крила розправила. Ну чистісінько тобі орел. Тільки той силою своєю гордий. А ця – красою рідкісною.

Потягнув вітерець, піднімаючи жар-птицю. Ще мить – і понесеться вона в свою казкову країну. Може, ще прилетить, щоб комусь мов уві сні з’явитися, а може, й ні. Ось тільки…

З очеретяного болота, а може, з глибин торф’яних пружиною випрямилося тіло. Чи то водяник, чи то його помічник на людських ногах – але весь чорний, обліплений п’явками, равликами і дрібними рачками, обвішаний водоростями і в шапці з водоростей. Але не це до глибини душі вразило тих, хто бачив той стрибок, а те, що таке саме чудо-юдо, але дрібніше, миттєво залізло на плечі страховиську й, відштовхнувшись, злетіло!

Усе це сталося так швидко, що птаха, підкоряючись інстинкту виживання, ледве встигла відірвати лапи від гілки. Але злетіти й урятуватися вона вже не могла. Чіпка рука маленького чуда-юда вже схопила за лапку свою здобич. Разом із помахами крил птахи чорний клубок м’яко гепнувся на траву і голосно розсміявся.