Віктор Вальд - Отаман

Федору далеко до гордої краси отамана. І обличчям простий, і зростом не вийшов. Не помітиш такого відразу серед інших. А в строю тим паче. Та придивившись, можеш довго дивуватися тому, як м’яко й безшумно рухається цей козак. Які економні його рухи і як він ощадливо використовує свою силу, залежно від обставин і потреби. Та ще й усе встигає, усе робить точно та швидко. Не те що незграбний Микола.

На Миколі ніби й така ж черкеска, і кубанка на голові правильно заламана, але не сидить на ньому однострій кубанський. Не в діда, отамана Гурія Рябовола зі станиці Дінської, пішов, а в батька – станичного писаря. Посада писаря важлива й потрібна, але не козача. Не в пошані те – з папірцями нюхатись. Хай як бився отаман Рябовіл, а з сина свого Степана козака не вибив. Купу дітей Степко вистругав, а шашкою і лозини на скоку не зріже. Такий і старший його син – Микола. Як то кажуть, яблуко від яблуні. Від шашки відвернувся й за перо взявся. Вчителює в рідній станиці. Спектаклі ставить! Чорти б його…

Так скаржився Дмитрові Пантелійовичу старий друзяка Гурій щоразу при зустрічі.

Але чого душею кривити? Уся станиця Дінська, та й сусіди на те подивитися збігалися і з’їжджалися. Бачив ті спектаклі й отаман Кряж. Спритно Микола і його дружки-вчителі, що з самої Полтави на Кубань прибули, сценки зі славного запорозького життя ставили. Особливо кумедно було дивитись, як суддя Чорноморського козачого війська Антон Головатий із царицею Катериною у кота-мишки грає. Імператриця – баба з міцним розумом, точно як у козачки. Але й Головатий не з простого тіста зліплений! Катька з Грицьком Нечесою [7] Козак Кущевського куреня Грицько Нечеса, він же – ясновельможний князь Григорій Потьомкін, який з політичних міркувань і з екстравагантності записався в січовики у 1772 році. обізвали військо Чорноморським, а все ж залишилося воно вольним Запорозьким! Таким і прибуло на кубанські землі з грамотою імператриці, яку Головатий видряпав у коронованої мишки.

За ті сценки жандарми і око своє служиве поклали на вчителів з серця України. Подейкували, що через політику втік цей десяток молодих українських інтелігентів на чолі з Семеном Петлюрою, і влаштувалися вони спочатку в станиці Смоленській. Звідти по всій Кубані вчителювати пішли. З науками, піснями, танцями, виставами і прокламаціями. Адже Кубань – не Росія. І навіть не Малоросія, як царизм Україну охрестив. На Кубані воля! На Кубані дух запорозький! На Кубані порядки, як на Січі-матінці в славну старовину!

Але на Кубані і жандарми, і поліція… Головного з тих розумників – Петлюру в стоси взяли. Витрусили з його єкатеринодарської найманої квартири купи антиурядових листівок і цілу типографію. І пішов би той Семен Петлюра до сибірської каторги. Але кубанські козаки – які завжди про Україну казали: «У нас, в Україні!» – не дадуть москалям своїх образити. У березні 1904 року на зібрані козаками гроші винайшли довідку про хворобу. І на підставі тієї липи під грошову заставу й витягли з буцегарні Семена Петлюру. Того, який при всякому новому знайомстві гордо закидав голову і називався: «Називайте мене Симоном. Ім’я на честь героя латиноамериканської революціонера Симона Болівара! Слава герою і революції!»

Той Симон на всіх парах і понісся з кубанських земель. А Микола залишився під наглядом. Вистави все ще ставить. Тільки наразі все більше співають. А співучість кубанських козаків, а особливо козачок, неймовірна. Тільки раніше на різні теми співали. А тепер усе думи старовинні: про Байду, Нечая, Сагайдачного, Морозенка…

– Нарядились? – суворо запитав отаман.

Міг і не питати, і так все на його очах. І те, що в Миколи зовсім немає нагород за козацьку звитягу.

– Гаразд, ходімо, – махнув рукою Дмитро Пантелійович.

Стежинок немає. Комиш і кущі не зламані. На них густа серпнева павутина, що навіть найдужчий порив вітру не зірве. Тиша, пустка, дикість… Ні сліду людського! Тільки й того, що димок солодкий та запахи, від яких кишки до шлунку підтягуються.

Підійшли козаки до вогнища, розкладеного в колі з найдревнішого каменю. Заглянули по черзі, зі старшинства починаючи, на жирну каламуть юшки у клубах пари й не здивувалися тому, що на білому полотні чотири ложки дерев’яні викладені. Та ще гірка сухарів, чорних як торф. Та ще штоф горілки з чотирма михайликами.

– Бач який, чортяка старий! – захоплено прошепотів Федір.

– Усе знає. Все чує. Все бачить. Що дідові очерет… та зарості… Чайкою над водою пролітає, вужем у траві в’ється, сірим вовком слід почує…