Віктор Вальд - Отаман

І клявся, і божився Кавалерист, що ні сном, ні духом… Та ще орден Червоного Прапора показував, що отримав за штурм Перекопу… Але ЧК однаково мала «розібратися». Тому й кинули до камери. Горював, поки дід своїми безглуздими розповідями трішки душу не розвеселив. А то щодня трусився, що «не розберуться» і шльопнуть. І орден не допоможе.

– Ось тобі хрест, Кот поруч на сусідній шконці чалився [69] Відбував покарання (злодійський жаргон). , – почав дути губи дід Калина.

– А той Кот і є сам Котовський? – звісився з верхніх нар Морячок.

Морячок тим паче не мав би засмучуватися у в’язниці. Хіба то злочин – у кишенях вугілля з пароплава додому носити. Правда, щодня – поки кишені не змусили вивернути. Адже на зиму скільки вугілля потрібно. І обігритись, і чогось гарячого приготувати. Раніше очеретом рятувалися. Відтепер він народним став. Самому рубати не можна, а зв’язка з червоної артілі вже коштує як буханець хліба.

– Тоді в дев’ятсот шостому в Кишинівській слідчій в’язниці так ми його і звали. Він пишався – Кот! Начебто такий поважний! Гуляє де собі знає. Тільки йому хтось правильно доніс: «кот» по-нашому – це той, хто живе за рахунок своєї жінки, яку підкладає під клієнта. Поки вони там шури-мури – він ще й кишені перевірить. Дізнався про те Григорій Іванович і просив себе називати «отаманом Пекла», і ніяк інакше. Тільки у нас він був Котом. Це потім у Сибіру він в масть увійшов і навіть точки під очима заслужив. А ті точки особливі – злодія з великою повагою. То потім було. А в Кишиневі сидимо ми, значить, на шконках… А маю вам сказати, що шконка – це зовсім інший світ для в’язня. Ось ти, Морячку, на чому лежиш?

– На нарах, – пирснув той.

– Ось! Це збите в два яруси дерево – нари. А шконка – рай! Це ліжко на пружній сітці, на якій є матрац! Я потім, коли з Кишинева зіскочив, тут, у Херсоні, таке з Тюремного замку викупив, і тільки тоді добре заснув.

– Це яким потрібно бути, щоб і в тюрмі на ліжку спати? – захрипів з верхніх нар арештант, якого дід Калина прозвав Хрипком.

Свого імені той не назвав. І хто і за що – мовчить. Тільки на горлі його жахливий шрам. Чи то куля проорала, чи ножем полоснули. Про це теж мовчить. Говорить насилу і з моторошним хрипом. Але теж людина. А людина спілкуватися має.

– Я ж кажу, – всміхнувся дід Калина, – потрібно бути злодієм! Той же Кот. Стільки золота приховав чи то в Бессарабії, чи то в степах херсонських. Після війни в шанованих і чесних ходити буде. Як справжній кіт, їй-богу…

– Тьху на тебе, – спересердя вигукнув Кавалерист. – Краде у людей, ще й повага до нього. Радянська влада на те і влада, щоб не було такого.

– Той, хто краде у людей, не злодій. Це крадун, – вказав на тюремну стелю старий в’язень. – І звання злодія носити не має права. Але вам це ні до чого. Ви тут – зайшли-вийшли…

Ось тут і відчинилися двері камери. З брудними матрацами під пахвами в камеру ввалилися два міцні арештанти, яким у спину наглядач з усмішкою сказав:

– У цій хаті вам і царство.

Щойно клацнули замки на зачинених дверях, новоприбулі ступили крок на середину камери і стали мовчки оглядати господарство і в’язнів.

– В хату увійшов – привітайся, – підвівся з нар Калина.

Ті, що увійшли, перезирнулися, і перший, який був франтувато одягнений в літній лляний костюм-трійку і в сандалях на босу ногу, без слів схопив старого за вухо і відтягнув до дальника [70] На тюремному жаргоні дальник – відхоже місце, параша, туалет. .

– Звідси будеш варнякати! Козирний дідок. Бачиш, як улаштувався? Валіку, кинь йому навздогін його розкіш.

Другий, прозваний Валіком, згріб своїми величезними ручищами все господарство Калини і жбурнув його до ніг здивованого злодія.

Туди ж полетіли й речі Кавалериста, який сусідив на нарах зі старим. За секунду вслід за своїми речами полетів і сам Кавалерист, який ледь не поцілив у широке обличчя Валіка. Але кулак Кавалериста пройшовся повз праве вуха кривдника, який з великим знанням кулачного бою ухилився і тут-таки завдав удару під дих. Далі Валік одним рухом викинув нападника в бік того-таки дальника, який старі в’язні часом шанобливо називають долиною.

– Ну! Хто ще голос має?! – пройшовся вздовж нар власник франтуватого костюма. – Ану злазьте всі на стіл, щоб вас бачили.

Звиклий ковзати корабельними поручнями Морячок спритно зіскочив з верхнього ярусу нар і одним стрибком був уже на обідньому столі.

– Небагато вас. Приємна хата. Ти глянь, яка красава, Фунте. Ще один лежить собі й вухом не веде, – розсміявся Валік.