Віктор Вальд - Отаман

– Та ж онде він! Дивіться! Під гору йде неспішно. Молодий ще хлопчисько! – закричав той-таки козак, що бажав у ноги вклонитися.

Та й як було поспішати Бурсаку – голими ступнями по камінню й пухкому снігу? Та ще й за ногами сліди криваві тягнуться – порізав обидві ступні на гострому камінні, а в запалі й не помітив. А тепер ниють обидві ступні. Але це пережити можна. Головне, що справу важливу зробив.

Здивованими поглядами зустріли роздягненого козака коноводи, що стерегли козацьких коней під горою. Їм, на відміну від тих козаків на вершині, й невтямки, який подвиг учинив цей білявий хлопчина. Але відчували, що неспроста він у такому нестатутному вигляді. І зуби не скалили, хоча на язиці жарти крутилися.

Та майже одразу й забулися ті жарти, коли до хлопця, який вже спустився, на повному ході підлетіли на красенях-кабардинцях [62] Коні кабардинської породи. панове офіцери. А попереду… так і є – генерал у золотих погонах і з лампасами, про які мріють усі козаки. Навіть кухарі, візники й коноводи…

– Панове офіцери! Нумо! Не вистачало, щоб такий герой-козак застудився і соплі об землю бив! Ну ж бо, ну… – звернувся до офіцерів старий генерал.

Не під генеральським поглядом, а з великої вдячності зіскочили з сідла панове офіцери і почали загортати козака хто в бурку свою, хто в башлик [63] Башлик – суконний гострий капюшон, який вдягають у негоду поверх будь-якого головного убору, щоб уберегтися «від холоду, дощу і спеки». Має довгі кінці-лопаті для обмотування навколо шиї. Башлик спочатку носили горяни Північного Кавказу, а в них його запозичили козаки. офіцерський, а хто встиг і валянки дістати з сідельної сумки.

– Ну а я… А я… А я ось так!

З цими словами сивочолий генерал з натугою сповз із сідла на землю і міцно обняв молодого козака.

– Усе бачив! Он із того виступу на скелі. Герой ти, козаче. Справжній герой! Славний козак… А чий же ти?

– То мій, ваше превосходительство, – пролунав тихий голос.

На голос обернулися всі разом.

– Матінко! – скрикнув бойовий генерал, точнісінько як станичний дід. – А бодай я щастя не знав, якщо то не Куля! А йди-но сюди, любий…

На подив усіх присутніх, генерал першим пішов до підосавула і, на пів дорозі зустрівши, міцно обняв, а потім розцілував офіцера.

– Не сподівався вже, що зустрінемось. А ти, Юхиме Олексійовичу, все в малих чинах. Думав, з твоїми подвигами вже і в старшини козачі вийшов…

– Добрий був би полковник з неповною дюжиною солдатів, – усміхнувся Куля. – А іншого війська я не прийму. З цим звикся. З ними будь-яку війну виграю.

– Розумію. Завжди у справах важливих і надважливих тебе посилають, Юхиме Олексійовичу. У таких справах велике військо й справді не матиме успіху. Зате орденами, напевно, й шаровари обчіпляв?

І розсміявся генерал. Від того сміху й молодший став, і вуса піднялися.

– Вистачає, – кивнув згідно підосавул. А потім велів Бурсаку: – Іди. Он наші твою одежину принесли. Панам офіцерам речі поверни… Хіба… На якийсь час валянки згодяться на поранені ноги.

Помовчав Юхим Олексійович, усе ще не відпускаючи молодого козака. А потім тихо сказав:

– Дякую. Багато козацьких життів врятував. То важлива справа. Усе, іди…

– Іди, козаче, приємно буде на тебе в черкесці подивитися, – усміхнувся героєві по-батьківськи генерал. А потім глянув поверх голів офіцерських. – Так! Де мій ад’ютант?

– Я тут, ваше превосходительство! – виринув молоденький офіцерик.

– Отже, так! Запиши героя на подання до ордену! Як його звати-величати? Га, Юхиме Олексійовичу?

Застиг від питання підосавул Куля. Озирнувся на всі боки.

– Ти чого, пане підосавуле? А! Розумію. Все у вас, пластунів, як у Січі Запорозькій колись бувало, – глумливі або смішні прізвиська. Але вони для паперів не годяться, – дорікнув Юхимові Олексійовичу старий генерал. – А може, забув, як твого пластуна звати-величати?

– Пластуна? – здавалось, здивувався отаман. А потім почухав потилицю й махнув рукою. – А чого ж не так… Той пластун – доброволець на ім’я Олександр, по батькові Якович, а прізвище… Гордієнко!

– «Вольноопрєдєляющійся»?! – здивувався генерал. – Адже з пам’ятного мені одна тисяча вісімсот сімдесят шостого року велено імператором Олександром Олександровичем добровольців у козачі війська не брати. Я, мабуть, останнім був… Козаком народитися, стати і бути – то честь велика! А з прийшлих одиниці козаками стають. Як він у тебе опинився?