Віктор Вальд - Отаман

Страшно було дивитись на те, як завіс над безоднею козак. Але не ті люди пластуни, щоб очі мружити. Бачили, як у повітрі він змахнув кілька разів важкою «кішкою» і метнув її туди, куди поклав око. А далі…

Зник Бурсак у проваллі. Але тепер погляди пластунів були спрямовані на мотузку. І… о диво! Мотузка натяглась як струна. Зачепившись за щось, чого козаки не бачили, «кішка» витримала. Витримала й мотузка!

Уже за мить Бурсак підтягнув себе по тій надійній мотузці. Й наступної миті стояв на краю безодні. А ще за мить, не озирнувшись на те, як прикусили губи пластуни, швидко побіг по гребеню гори.

– Хоч би ножа взяв, – раптом схаменувся Єгор Пафнутович.

Усі промовчали, усвідомлюючи, що найдосвідченіший серед них має рацію. Може, навіть засуджує нерозсудливість молодого козака. А може, пам’ятає сказане отаманом: «Бог не без милості, а козак не без щастя».

– Батю, дай глянути в твого «Буша», – тихо попрохав Чупа кума.

Але Батя тільки відмахнувся. З боку козаків, з південного сходу, підйом був крутий, зі снігом і, мабуть, глинистим брудом. І все-таки видно було, як козаки швидко дерлися вгору. І при цьому… не встигали. Турецькі солдати так само грузли в багнюці, але підйом тут був більш пологий, і вони повзли до вершини, витрачаючи менше зусиль, а отже – швидше.

Тепер було прекрасно видно, що першими до вершини гори встигають турки. У добротних мундирах кольору хакі вони, як великі гусениці, останні аршини долали поповзом. І ось уже перший із них піднявся на пік і радо звів очі до неба з вдячністю незрівнянному Аллаху, вже підтягнув угору гвинтівку.

Весело застрибав сонячний зайчик на кінчику багнета цієї гвинтівки. Але стрибав недовго. Перед здивованими очима османа раптом з’явилася людина в сороміцькому вигляді й одним рухом відділила багнет від дула гвинтівки. Наступним рухом ця людина спрямувала його вістря в горло передчасно радісного османського солдата. Перекидаючись на спину, турок ще встиг із подивом побачити в руках свого вбивці власну гвинтівку.

Тіло з багнетом у горлі покотилося донизу, прихопивши з собою ще п’ятьох турецьких солдатів. Але і праворуч, і ліворуч вже здіймалися на ноги інші, що досягли вершини. Їх зустріли кулі з гвинтівки їхнього загиблого товариша. П’ять пострілів – і п’ять нових трупів покотилися, захоплюючи за собою переляканих турецьких піхотинців. А далі почалося те, на що османи самі й розраховували, сподіваючись першими видряпатися нагору. На гребінь гори один за одним вискакували спішені козаки-кавалеристи. Вони миттєво відкрили вогонь по розгубленому ворогові, влаштувавши криваве стрільбище.

Хоробрі солдати великої Османської імперії під цими пострілами всі відразу зупинились і здивовано подивились один на одного. Невже Аллах не на їхньому боці? А після того, як козаки взяли поправку, адже приціл згори завжди неточний, поранені й убиті турки почали котитися десятками. Ті, що були ще живі, не вагаючись припали до гори, а потім почали сповзати до її підошви. Та багато з них вже ніколи не встануть…

Нещасні… Такі ж воїни, як і ті, на вершині, які, не вірячи в своє щастя і витираючи вдячні сльози, все стріляли і стріляли. А турки, уже вмираючи, продовжували повзти, залишаючи за собою криваві смуги приреченості. У них своя батьківщина, свій борг перед нею і свої святі обов’язки. Своя сувора військова дисципліна. Свої сім’ї й будинки. І в тих будинках чекають звісточку про здоров’я і благополуччя. Але тих вісточок понад сотня сімей вже ніколи не отримає…

Козаки сяяли від щастя. Їм хотілося міцно обнятись і на все горло крикнути… Та байдуже, що саме крикнути! Нехай усі знають – перший бій і перша перемога!

Але все ще стріляли, бурмочучи у вуса.

– Щасливої дороги!

– А це ще трохи на дорогу…

– Увечері з дупи видлупаєш…

– Тримай на пам’ять!

Стріляли б і ще, але піднявся на вершину хорунжий і радісно крикнув:

– Добре, хлопці! Сто чортів їм у печінку. Збирайте гільзи!

– Так багато ж їх… Багато… Ну й напуляли, – з усіх боків лунали голоси чомусь умить втомлених козаків.

Тільки один із них пробігся туди й назад.

– А де ж той? Га? Хлопці, де наш рятівник? У ноги вклонитися б йому…

– А котрий? Ага! Той, що голою дупою першого турка перекинув? Та ж був тут… Мабуть, не захотів усю турецьку рать відлякувати своїм спіднім… – почулися з усіх боків голоси. Слідом за тими жартами грянув козачий сміх. Той, що лікує навіть найбільш знесилене від напруги тіло і дозволяє серцю після бою повернутися на своє місце в грудях.