Віктор Вальд - Отаман

– Батю, глянь туди! І туди! – торкнув за плече підосавула його кум Чупа.

Але отаман уже помітив і одне, й інше.

Стрімко змінювалася обстановка по обидва боки від гірського кряжа, на якому опинився Куля і його хлопці. Це місце було найзручнішим для спостереження за ходом битви, що тільки розгорталася. Саме розгорталася. Бо змусити замовкнути ворожу батарею – ще не означало, що ворог переможений і втік. Навпаки – зліва біля підніжжя гори вже розсипалися вражі ланцюги, і вони пішли вгору. Залишалися лічені хвилини до того, коли найбільш прудконогі з турецьких солдатів дістануться гірського кряжа й, осідлавши його, зможуть запросто відігнати пластунів Кулі від своєї батареї. А найсумніше було те, що для османів відкривався кривавий атракціон, який можна було назвати тиром по живих мішенях.

– Загинуть сотні! – з жахом вигукнув Чупа.

І було від чого так зневіритися.

Скачучи на всі боки під шрапнеллю турецької батареї, козаки-кавалеристи – після того як замовкли гармати – згрупувалися біля підніжжя гори. Підкоряючись наказам, вони вже спішилися й нестатутними ланцюжками почали дертися вгору, як настирливі мурахи, кожен сам по собі. Прагнення було зрозумілим – захопити гірську вершину, остаточно збити ворожу артилерію і переконатися, що за горою немає ворожих частин.

Але й турки поспішали до тієї-таки вершини – тільки з іншого боку. І тепер від того, хто виявиться першим, залежала перемога і те, скільки мертвих тіл залишиться між каменів або скотиться вниз.

– Чупо! Де генеральські прапорці? Не думав, що буду їм радий. Червоні з білими… І махай сигнал «Ворог близько»! – закричав Куля.

– Зараз, Батю, зараз, – заквапився кум.

– А ви чого роти склеїли? Кричіть, що є духу! – гримнув на хлопців отаман.

І пролунав над горами відчайдушний крик. На найвищу точку миттю скочив Чупа і став відчайдушно махати сигнал тривоги.

Підосавул Куля схопився за свій старий, випробуваний у багатьох справах оптичний прилад. Швидко налаштувавши армійський бінокль німецької фабрики Еміля Буша, він припав до його скелець і огледів правий від нього російський бік.

– Ну! Помітили! Ні-і-і… Дивилися на нас ще з того моменту, коли Бурсак батарею збив з вогню! – радісно вигукнув Юхим Олексійович, піймавши в окуляр групу старших офіцерів, які показували рукою в бік Чупи, котрий розмахував прапорцями.

Ось тільки що далі? Чи пролунає наказ негайно зупинитись козакам і таким чином віддати вершину ворогові, чи в якийсь неймовірний спосіб наспіють козачі ланцюжки?

Пластунам залишалося тільки із завмиранням серця стежити й гадати, хто ж перший. І нічого більше, бо рух до вершини гори перекривало провалля, обійти яке було вельми складно, а головне – вимагало багато часу. І це тоді, коли все могли вирішити буквально хвилини.

– Петре, а підкинь мене до небес! Ну принаймні ближче до того боку провалля…

Про нього вже встигли забути. Щойно хотіли задушити від захвату бравого козака, який своєю неймовірною майстерністю стрільця врятував безліч православних душ, та нова біда змусила відкласти ті міцні обійми. А за мить було вже не до нього.

Пластуни озирнулися.

Сказавши ті незрозумілі слова, доброволець на прізвисько Бурсак стояв, як то кажуть, без нічого – босий, у натільній сорочці й кальсонах. У руках він тримав відомим способом змотану мотузку з найбільшою «кішкою», яку він вибрав з того майна, що скинули з себе пластуни, коли готувалися підтримати вогонь по ворожій батареї.

І всі зрозуміли, що задумав цей відчайдушний сміливець. Зрозуміли і здригнулися. Адже понад людські сили було перестрибнути через те провалля. Та й узяти розгін для стрибка тут ніде. Здоровий глузд відкидав усі можливі варіанти подолання перешкоди. Але було й більш важливе – те, що прийшло зі століть воєн, побратимства і не зрозумілих іншим козацьких звичаїв: «Сам помирай – братів-козаків виручай». І при цьому не забувалося й про інше: «Малим народився – великим помер».

Але слова отамана були ще точніші.

– Бог не без милості, а козак не без щастя. Кинь його, Петре… Та пам’ятайте – другої спроби у вас не буде.

Богатир Цвешко мовчки кивнув. Він став спиною на край прірви й підставив руки.

Широко, із запалом усміхнувся пластунам Бурсак. Ті у відповідь за стародавнім звичаєм зняли шапки і схилили перед такою відвагою голови.

Не стерпіли. Все ж підняли очі й побачили, як спритно той козак із берегів Дніпра став на широкі, як лопата, долоні богатиря, як утримав рівновагу, коли Цвешко без видимих зусиль обернувся до безодні. Потім поклав ті долоні разом з Бурсаком на свої широченні плечі й, довго не роздумуючи, потужним ривком випрямив руки вгору і трохи вперед.