Віктор Вальд - Отаман

– Ловке чортеня, – ахнув, піднявшись останнім, богатир Цвешко.

– То байдуже, – процідив Неліпа, та за прикладом добровольця скинув з плечей свій мішок. Але не побіг, а став у ньому копатися. Витягнув пачку патронів у добротному німецькому вощеному картоні, став її розривати. – Кульок у нього скільки?

– Тобі так тих патронів шкода, як корові заднє коліно всрать. Та давай уже! – вихопив усю пачку Єгорович і кинувся наздоганяти Бурсака.

– Ні, ну ти бач тих молодят-молодцят… Батю, га? Побігли, як за море срати, – засопів Неліпа. – Повипулюють усіх німців, а чи влучать?

– Ходім на підмогу, – звелів отаман і поспішив за Бурсаком і Єгоровичем.

А Бурсак уже досяг того місця, за яким просуватися було неможливо. Провал аршинів до тридцяти. Але тут був невеликий майданчик, а праворуч, у напрямку турецької батареї, щось на кшталт плаского столу. З розгону вскочив на той стіл молодий козак, у стрибку знімаючи зі спини німецький маузер. Він тут-таки сів «по-турецьки» і приклав приклад до плеча.

– Далекувато до турка буде, – завважив з-за спини Єгорович.

– Підіпри мені спину, – процідив крізь зуби скам’янілий Бурсак.

Поводивши мушкою, молодий козак поворожив над прицілом і ніжно торкнувся зап’ястям до пістолетної шийки приклада, доволі зручної для ведення влучної стрільби. Потім Бурсак узявся за рукоятку перезарядження і, м’яко відкривши затвор, вставив магазин із п’ятьма патронами.

Почувши черговий залп турецької батареї, Єгорович не витримав.

– Та пульни вже як вийде. Може, налякаєш…

– Цить! – владно, немов Батя, гаркнув доброволець і знову закам’янів.

Підтримуючи плечем спину стрільця, Єгорович відчув, як по ній пройшла легка хвиля вниз, а потім угору. Між лопаток та хвиля зупинилася разом зі звуком пострілу.

– І як? – не завваживши переполоху в роботі турецької артилерійської обслуги, запитав пластун.

Бурсак не відповів. Він поправив приціл і клацнув затвором.

Постріл. За ним майже без перерви ще три.

– Ти ба! Оце ти дав турку жаб’ячої цицьки скуштувати! – в захваті вигукнув Єгорович, пильні очі якого майже за версту вгледіли, як злетіла з турецького офіцера велика біла папаха і він лантухом упав на каміння. Поруч із ним гепнувся заряджальник, так і не донісши снаряд до казенника гармати.

А Бурсак уже перезарядив німця й голосно звелів:

– Тримай спину!

Ще п’ять пострілів. Здавалося, занадто швидких і не підготовлених. Але ж це з чудової гвинтівки конструкції братів Маузерів, у якій перезарядка в задній частині давала змогу стрільцю не відривати ложа від плеча. І ще троє з гарматної обслуги вийшли з бою. Вбиті чи поранені – зараз це не мало значення. Важливо було те, що гармата перестала посилати снаряди в густі російські колони.

Тепер уже турецькі офіцери й солдати присіли біля своїх гірських гармат, що не мали захисних щитів, і в страху крутили головами на всі боки. Вони ще не визначили, звідки по батареї ведеться вогонь, і згорали від бажання кинутися від гармат під прикриття скель. Тоді на повен зріст став один із офіцерів і, вихопивши шаблю, почав нею розмахувати і про щось голосно кричати. Це подіяло. Першими піднялися офіцери і під їхні крики – артилеристи-солдати.

– Зараз ти в мене домахаєшся, – процідив Бурсак.

На третьому пострілі офіцер із шаблею спіткнувся, здавалося, об ящик зі снарядами і впав обличчям униз. Відразу ж обслуга покинула роботу біля гармат і поспішила сховатися за камінням.

– Тепер не дати їм висунутися, – тихо промовив молодий козак і тяжко зітхнув. – А в мене останній магазин залишився…

– Ось! Кума гостинця передала, – щасливо вигукнув Єгорович, простягаючи пачку патронів, вирваних в ощадливого Неліпи.

– Тоді бій за нами! – розсміявся Бурсак.

– Займайте, хлопці, лавки! Будемо й ми веселитися і пригощати гостей кістками! – щасливо вигукнув, наспівши, підосавул Куля.

Він усе бачив. І готовий був одразу обійняти й розцілувати щасливого стрільця. Але бій усе ще не було закінчено. Проте щось сказати треба було Бурсаку.

За Батю сказав Єгор Пафнутич, батько «акробата» Єгоровича, – єдиний із команди пластунів, який «ступив крок» за дозволений вік. Недалеко ступив, бо ні в чому не поступався братам-пластунам, а в обороні був кращим за них стрільцем.

– Постріл на тисячу ярдів [60] Приблизно 914 метрів. . Так казали бури-снайпери [61] «Снайпер» означає «влучний стрілець по качках, що летять». Колись в Англії так називали щасливих мисливців. Потім так стали називати бурських стрільців. . А тут, мабуть, і півтори тисячі буде. Давно такої стрільби не бачив. З тієї-таки бурської війни…