Віктор Вальд - Отаман

Тільки вірменські дружинники, міцно зціпивши зуби, мовчки йшли попереду колони по троє в ряд і за можливості носаками міцних чобіт відкидали вбік камінці, намагаючись хоч якось полегшити шлях російським солдатам. Добровольців залишилася лише третина. Тепер ними командував літній, далеко за п’ятдесят, повненький чоловік, якого вірмени звали Кері [58] Вірменською – дядько. Аршак Гафавян – діяч вірменського національно-визвольного руху, на початку війни командував четвертою вірменською дружиною. . Взаємини між дружинниками і командиром були направду родинними, але не надто гарячими, а саме до міри – як між мудрим і досвідченим дядьком і слухняними та відповідальними племінниками.

Це дуже веселило пластунів Кулі, що трималися подалі від російських офіцерів. Вони з усмішкою підморгували один одному, дивлячись, як Кері трикратно цілував своїх дружинників, коли ті поверталися з виконаним дорученням.

Самі пластуни тепер йшли за вірменськими добровольцями, які добре знали дорогу в цьому нагір’ї. До цього ранку підосавулу Кулі довелося виділяти своїх хлопців в авангард і бічні дозори. Так розпорядився розгніваний зовнішнім виглядом розвідників генерал з інтендантських служб. Напам’ять знаючи армійський статут і положення про похідні колони, він пильно стежив за тим, щоб на вершинах, на грядах нескінченних, голих, чорних, похмурих гір без єдиного деревця і рослинності молодцюваті головні дозори прапорцями, як їх учили, показували йому, що «супротивника попереду не виявлено». Усе це дуже цікаво було спостерігати з лав колони.

Після термінового відбуття (за наказом або у зв’язку з близькістю небезпек фронту) генерала цю похідну тактику скасував старшина козачого полку, який прийняв командування колоною. Дозорні все частіше стали застрягати. Рухаючись паралельно і попереду колони на висотах, вони натикалися на непрохідні гряди, провали й навислі скелі. Змінювати втомлених складним шляхом дозорних ставало все складніше, а далі паралельний шлях уздовж гірських доріг став неможливий – гори були надто стрімкі для цього. Після того, як генерал відбув, тактику паралельних дозорних більше не застосовували ні в колоні, яку супроводжували пластуни Кулі, ані деінде.

До обіду шлях був нудним. Очі все ще сліпив мокрий сніг, який розмочив дороги, і на взуття налипала глина. Курити, розмовляти і співати забороняв статут і можлива близькість ворога. Залишалося тільки жувати сухарі й згадувати милі рідні краї, теплу хату і гарячий борщ.

Після обіду прозвучала команда «зупинитися», і відразу пролунав залп попереду колони.

– За мною! – голосно скомандував Куля.

У передчутті чогось такого Батя ще годину тому відправив у голову колони Неліпу й Бурсака.

– Дорогу! – ще голосніше крикнув Юхим Олексійович, і дружинники відразу потіснилися.

Їм уже добре було відомо, хто такий Куля, чому він найкращий друг Зоравара Андраніка і чому пластунів обходять стороною не тільки головні охоронці порядку та дисципліни – урядники, а й стороняться панове офіцери.

Інтервали між загонами дозволили зупинитися колоні, не змішавши ряди. Уздовж колони забігали молодші офіцери. Старші потягнулися в голову, щоб з’ясувати ситуацію. Але постріли так само раптово замовкли, як і почалися.

За п’ятнадцять хвилин до старших офіцерів зі стіни мокрого снігу ступив підосавул Куля в супроводі Бурсака.

– Продовжимо шлях. Нічого особливого. Кінний загін курдів вийшов на шум, вирішивши, мабуть, що це обоз. Неліпа такого не прощає. У них троє вбитих. Поранених курди забрали з собою. От і все…

– Дозвольте доповісти!

Юхим Олексійович повільно обернувся до Бурсака, а потім невдоволено завважив, що панове офіцери бажали знати більше.

– Доповідайте, пане добровольцю, – крізь зуби процідив підосавул і відступив на крок убік.

Перш ніж доповісти, Бурсак вийняв з-за пазухи черкески ганчірку і неквапно її розгорнув.

– Ось! – сказав однорічник і, мов на ярмарку, простягнув старшим офіцерам якусь залізяку.

– І що це? – першим запитав штабс-капітан Карельков.

– Як це що? – стенув плечима Бурсак. – Це ж підкова. Сковирнув з убитої конячини. Ні кінь, ні підкова вершнику вже не знадобляться…

– Ану-ну… – протягнув руку командир кавалерійського ескадрону. – Точно підкова. І не підкова, а… Дивіться, що ці горці тут придумали. Підкова непроста. Не дугою, а суцільним п’ятаком. З такою підошвою коневі ніякі камінці на дорозі не страшні. Не те що нашим – скалля між копитом і підковою застрягає. Хвалю, пане добровольцю, за те, що примітив і доповів. Медалі не маю, хоча заслужили ви за першого вбитого ворога. А за підкову… Ось! Не відмовтеся…