Віктор Вальд - Отаман

Уклавшись на одну половину своєї офіцерської бурки з добротного каракулю і прикрившись іншою, штабс-капітан все ж не заспокоївся:

– І як це жахливо… Ось вкладаємося на ніч у житлі курдів, де тільки й багатства, що віслюк, десяток овець і, може, корова. Озирніться – адже вони живуть у кам’яному віці. Сплять у норах на підлозі, на різноманітному ганчір’ї й поняття не мають про спідню білизну. Їхній одяг – примітивні костюми, які зношуються просто на тілах без жодного прання. Ви бачили їхніх діточок? Босі стоять у снігу в своїх балахонах до п’ят і туляться до беззубої бабці. Я знаю курдів. Вони горді люди. Гостинні, скромні і, як усі мусульмани, терплячі до примх долі. Серед чоловіків немає повних, і лише старі носять бороди. Їхні жінки не красуні, але й не поганулі. Вони не закривають обличчя, як туркені й персіянки. І ось ми прийшли до, можливо, найдревнішого народу на землі. Руйнуємо їхні житла на паливо, забираємо зерно на прокорм кавалерії, ріжемо баранів і корів. Будь-який урядник, прибувши в село по фураж, – великий начальник і може дозволити собі і своїм козакам усе! Відібрати останній лаваш, а потім ритися в ганчір’ї у пошуках зброї. Взяти все, що йому сподобається. Навіть вигнати господаря цієї нори і чіплятися до його дружини, сестер або до дочок. Але ж кожен курд – це чабан, у якого є рушниця й ніж. Та й будь-який європеєць узявся б за ніж для захисту свого житла, честі й сім’ї. А курди – напів дикуни, розбійники, войовничі люди, до того ж мусульмани. І вони вбиватимуть нас, росіян, за першої-ліпшої нагоди. Так учинить і господар цього будинку. Він і його сім’я втекли зі страху померти або бути збезчещеними. Як же він ненавидить нас зараз! Під снігом, тремтячи від холоду й страху. Проклинаючи ранок нового життя – без житла, господарства й надії. Я не можу уявити, що, можливо, прийде хтось сильніший, зліший і кровожерливіший за мене й вижене мою сім’ю. І це у Воронежі. У центрі Росії! Вижене з того милого будинку, в якому народилось п’ять поколінь Карелькових… А може й поглумитися, а може і вбити. Я знаю й вірю, що цього не може статися. Не може… Ні… А якщо станеться… Офіцер, дворянин, кожна православна людина кістьми ляже, але на поріг хати не пустить супостата! Все спалить дотла, щоб ворога навіть дрібницею не потішити.

Нічого не відповів підосавул Куля. Поклав голову на свою кубанку. Потім підвівся, щоб на ліве плече вмоститися, і невдоволено крекнув, помітивши, що Бурсак все ніяк сон не осідлає – перевертається й доручений отаманом мішок під своєю головою збиває.

– …Та й який сон при такій розмові. Здається, дурниці говорив штабс-капітан Карельков, а мені уявилось, як відстрілюється він з нагана. Садиба палає. Навколо неї багато озвірілих людей. Ще б пак! Була садиба повна добра, а ця офіцерська сволота вирішила все спалити, та ще й відстрілюється з вікна другого поверху. І так виразно мені все здалося, що довго заснути не міг. Все в голові крутилося: «Прийде хтось сильніший, зліший і кровожерливіший від мене й вижене мою сім’ю… А може й поглумитися, а може і вбити»! З цією думкою й заснув. Потім увесь день переконував себе, що такого ніколи не трапиться, тому що не трапиться. Але ж трапилося. І багато разів. Я бачив наяву те, що мені уявлялося в тому убогому житлі в чужих горах, з якого ми вигнали господаря і його сім’ю. І це повернулося до нас. Повернулося ще страшніше і сумніше. Адже православний, слов’янин, свій по крові прийшов і взявся виганяти по суті такого ж, як сам, з ким сусідив, відзначав державні свята, Різдво і, можливо, христосувався на Великдень. Один народ, одна віра, одна батьківщина, одна держава…

– Це ви вже, дорогий Олександре Яковичу, видаєте бажане за дійсне. А вам би почитати роботи Леніна, Троцького, Бухаріна та інших вождів революції. Та ви й самі це прекрасно знаєте і розумієте. Російська імперія, за своєю суттю «збиральниця» земель і народів, була державою різношерстою. І в релігійному плані, і в культурному, і в побутовому, і в економічному… У всьому! Але над сотнями народів царизм поставив російський народ. При цьому залишивши його таким само безправним і пригнобленим, як ті ж латиші, башкири, калмики, євреї… У тому числі й ті, кому ви особисто віддані всім серцем і душею, – козаки! Адже ви не будете заперечувати, що козаки – інший, відмінний від російського, народ?

– До вісімнадцятого року я про це не тільки знав, а й був у цьому впевнений, – згідно кивнув Гордієнко. – А потім побачив, як у горнилі громадянської війни всі народи Росії втратили головне – доброзичливість і повагу до сусідів. Було б добре, якби кожен сам узявся налагоджувати власне господарство. Але ні! Кортіло витоптати сусідні грядки і спалити сусідові хату, поки той до такого ще не додумався. Грабували, вбивали, спалювали на випередження, щоб сусід боявся й голови не смів підняти, не те що слова сказати. Так сталось і між народами, і між містами і навіть між сусідніми селами. Я бачив таке. Уявіть два села на Київщині, які окопалися і навіть дріт колючий протягли. Стріляють, в атаки ходять, розвідку ведуть. Як на справжній війні. І все це через спірний шматок землі, який п’яний царський землемір неоднаково накреслив у документах для тих двох сіл.