Віктор Вальд - Отаман

Видно, вже про все переговорив з офіцерами і з тим Андраніком підосавул Куля. Тому, наблизившись до своїх хлопців, тихо звелів:

– Виймайте ковбаски.

Командир дружинників щось сказав вірменською, і його люди зайняли позиції по колу, навіть і не намагаючись поглянути, що коїться в них за спинами. А там, у центрі кола, на розстеленій офіцерській бурці одну за однією викладали витягнуті з пластунських наплічників «ковбаски», зшиті з міцного армійського брезенту.

– Усе? – суворо запитав підосавул Куля.

– Все! – за всіх відповів його кум Чупа.

– Рахуй, брате Андраніку. В кожній ковбасці по сто монет, – звернувся Юхим Олексійович до старшого з дружинників.

– Знаю тебе, брате Куле! Жодної монетки не втратив. Одну справу робимо. Дай, брате, я тебе обійму! Два роки не бачилися, мій вірний друже.

Друзі міцно обнялися.

– І все ж, панове, існує порядок, – нагадав один з офіцерів.

– Авжеж, пане штабс-капітане. Ось опис і наказ, – Куля простягнув гарнізонному офіцерові документи, і той відразу почав перераховувати цінний вантаж.

– Отже, скоро виступаємо в похід разом! – поплескав по плечу Юхима Олексійовича його вірменський друг.

– Час почати війну! – широко усміхнувся у відповідь підосавул Куля.

Праворуч у тіні – сіро-чорні гори. Ліворуч із сонячного боку – світло-бурі. Між ними – попелясто-сіре листопадове небо. По тому натягнутому матовому полотну зверху важко перекочуються олив’яні хмари, подекуди вигинаючи й затемнюючи його. Знизу між тими вигинами час від часу вітер протягує кручені, як джгут, хмари. Витягнуті на багато верст такі молочні ріки самі собою рвуться і, осідаючи на зуби гір, з німим болем стікають по схилах розірваними клубами. Ті клуби тануть і ближче до підніжжя гір стають краплями крижаної роси – ознакою суворої зими.

Ні на полотні неба, ні на камінні не видно гордих величезних орлів, ба навіть дрібної птиці. Ні травинки, ні деревця на тих горах. Тільки місцями біля підніжжя – обгризений козами чагарник із довгими колючками. Ще каламутна річечка, що своїми водами живить скромні поля, виноградники й сади, які в очікуванні швидких снігів мають украй похмурий вигляд. Ось і всі картинки цього сумного і дикого світу, який краще дивитися в кінематографі, попихкуючи цигаркою.

– Чужі, – тихо прошепотів Бурсак, який ішов за спиною дозорного.

– Знаю, – не обертаючись, відповів Неліпа.

За величезним валуном, який огинала кам’яниста дорога, спершу показався круп віслюка, а відтак старе рядно замість сідла і велика голова сумного трудяги. За віслюком ховався дідок у домотканих шальварах, заправлених у в’язані вовняні шкарпетки, які високо здіймалися над стоптаними постолами. Вірменська чуха [50] Верхній одяг. вже добряче зносилася, як і високий циліндр папахи.

Помітивши людей зі зброєю і малиновими погонами, старий поспішно зняв з себе хрест і підняв його над головою.

– Ось! Крістін!.. Крістін!.. Ірмянкрістін!

– І ми крістуни! Християни! Козаки! Зрозуміло?

Старий радісно закивав.

– Так! Християнин! Так! Крістін! – вишкірив в усмішці жовті зуби старий і став хреститься.

– Там що? – кивнув у бік селища Неліпа.

Старий не зрозумів і заперечливо замахав головою.

– Крістіни?

– Не християни. Там курди, – відповів старий вірменин і, чогось злякавшись, швидко додав: – Хамід Аша хороша людина!

– Подивимося, послухаємо, понюхаємо, – повільно процідив обережний Неліпа.

Озирнувся. Не побачив за поворотом пластунів. Не було видно за гірським виступом і похідної колони. Тільки впевнений дозорець – коли що не так, брати-козаки вмить за спиною виростуть або таким вогнем підтримають, що неважко буде з біди вислизнути.

– Ходімо, Бурсаче, в гості. Подивимося на селище, дізнаємося, чим багаті ті зимові хани [51] Курдські помешкання. курдів.

Літнє, а точніше, кочове житло курдів бачили чотири дні тому – намет із декількох рядів жердин, покритих вовною. Щойно дозорні виринули з-за скелі, з намету висипало все сімейство. До Неліпи швидко підбіг голова сім’ї з баранчиком у руках, вихопив ніж, і… баранчик уже з перерізаним горлом лежить біля ніг гостей…

Гості! Так старий курд запевняв, часто киваючи і потираючи руки об боки повстяної накидки в тому місці, де старший дозору з обережності зняв із курда вовняний пещтен [52] Пояс. разом із важким кинджалом.

Два дні тому розповідали в колонах російських військ про те, що курди «бешкетують» у тилах над обозами військ, що атакували. Експедиції кількох сотень козаків швидко розігнали «бешкетників», частина з яких відійшла до Персії за Арарат, а інша – у турецький бік, розносячи чутки про жорстокість російської армії.