Віктор Вальд - Отаман

Скоро, вже зовсім скоро Кавказький фронт прикраситься червоними, жовтими, світло-синіми, малиновими лампасами [48] На жаль, авторові роману не вдалося встановити, як називався лампас у козаків. Саме слово прийшло до нас з німецької мови, а до неї, мабуть, з французької, де вже в Х столітті означало техніку нашивки. Цей почесний знак станової приналежності воїнів з’явився ще в стародавні скіфські часи, коли переможець витирав меч або кинджал об свої штани. Ця смуга запеченої крові на боці штанини вказувала на доблесть воїна – скількох ворогів він особисто зарубав. Від скіфів цю манеру запозичили готи, гуни, а через них і вікінги. – гордістю козака! Зберуться козаки всіх одинадцяти козацьких військ, пишаючись своїми кольоровими смугами на шароварах, та як вдарять! Кине тоді турок ці величаві гори і дасть драла аж до стін стародавнього Константинополя, щоб там на колінах просити прощення за багатовікове гноблення православ’я і за сльози мільйонів викрадених у рабство слов’ян і слов’янок.

Коли загін скупчився навколо отамана, Юхим Олексійович велів:

– Бурсаче, подай мою торбинку.

Присівши спинами в коло, пластуни уважно оглядали сіро-попелясті гори – і при цьому з усмішкою в пишні вуса зиркали на те, як, чортихаючись, їхній старший, їхній Батя, їхня більш ніж рідна душа перевтілювався в «його високоблагородіє».

Навіть здивувалися – вперше за двотижневе поневіряння по вокзалах, дорогах і гірських стежках, – побачивши на Кулі новеньку сіру офіцерську черкеску зі срібними погонами з малиновим просвітом і з чотирма зірочками на кожному. Чоботи залишив Юхим Олексійович випробувані, напустивши на халяву чорного кольору шаровари. Під той напуск вставив у правий чобіт нерозлучну для пластуна нагайку. А як же без неї?! Всяке буває. Хоч би на коня скочити. А без нагайки чужий кінь – неслух. Ніж не підмога проти кількох ворогів – а нагайка важливіша. І якщо патрони скінчилися – нагайка пращею стає. Влучне око і сильна рука в цьому випадку надійніші навіть за безвідмовний наган.

А коли Юхим Олексійович затягнув у чарочку на талії срібний пояс і прикрасив його чудовим кинджалом з руків’ям зі слонової кістки, кум Чупа не витримав:

– Одягнувся – ніби в гості до куми йти вздовж всієї станиці.

– Так… То він на пісні до панянок місцевих зібрався, – не втримався і богатир Цвешко.

Пластуни, тамуючи сміх, закректали й зафиркали.

– Е-е-е-ей! – докірливо протягнув Батя. – Косими до хати рідної повернетеся. На гори й каміння дивіться. А мене завжди перед собою побачите. Усі повернетеся до хат. І не косими, а з орденами і приварком грошовим. А поки що на війні потрібно бути косим: одне око – на ворога, друге – на батька-отамана. Піду в табір з Бурсаком. Добре, що він поки що не обносився. А ви подалі тримайтеся. А то подумають вартові на річці, що ви – абреки якісь, а не військо козацьке, і почнуть палити з переляку, – усміхнувся батько-отаман.

– І втечуть… А нам дадуть по медальці за те, що здолали супротивника, який мав чисельну перевагу, – не моргнувши оком, урочисто вимовив Василь, молодший на два роки за брата, досвідченого дозорного Неліпу.

– Жаль, що військо не враже. А то скільки добра всякого покидали б… Ми б його до кінця війни збирали, – розмріявся Степан Беспалько, випростовуючи великим нігтем латку на подолі своєї черкески.

– Головне: штаб і кухню цілими взяти! – мало не заплакав від неможливості стримати сміх гігант Цвешко.

– Ну, хто ще розумний? Хто ще сказати щось бажає, – суворо подивився на свою ватагу Куля. – Мовчите? Гаразд, то й сидіть мовчки тут. Я скоро… Ходім, Бурсаче!

Повернулися Куля і молодий козак за годину. І не самі. З ними були два офіцери в загальновійськових одностроях, а також півтора десятка вірмен-дружинників.

Чудово були екіпіровані ці добровольці. І штани, і довгі кітелі з великими кишенями були захисного кольору й добротної якості. Як подейкували при штабі – «американські». На головах красувалися дуже дорогі чорні каракулеві папахи. На ногах – російські чоботи і в багатьох російські шинелі. Гвинтівки так само російські, але в багатьох ще й довгі дерев’яні кобури-футляри з горіхового дерева. Там лежали надійні німецькі маузери. Якщо до такого пістолета прикріпити цей дерев’яний футляр як прикла`д, то його можна було використовувати як легкий карабін для стрільби на далеку відстань. Такі німецькі маузери були і в деяких російських офіцерів. На це був офіційний дозвіл. Але купували цю зброю офіцери за великі гроші [49] До 40 рублів за одиницю, при цьому револьвер системи наган коштував 26 рублів. й приватно. Войовничого вигляду дружинникам додавала ціла броня патронташів на грудях і поясі. А ще пишні й закручені на кінчиках вуса, як у їхнього доблесного командира Андраніка.