Віктор Вальд - Отаман

Ці чутки вже досягли гірських районів Курдистану – аж до цього селища, завбільшки з два козацькі подвір’я. Воно виявилося порожнім.

Та й селищем це важко було назвати. Звичайні нори, вириті в глині, або кам’яні мішки. Ці тісні житла були вкриті очеретом, обліплені сумішшю глини і гною. Недбало складені з дикого каменю крихітні загони для худоби не мали вікон, а отвір для входу радше нагадував щілину.

Швидко переконавшись, що в цих курдських ханах-нетрях немає мешканців, Неліпа усміхнувся.

– Ще й години нема, як пішли. Поспішали. Немає тут того доброго чолов’яги на ім’я Хамід Аша. Два віслюки на прив’язі стоять… У тандирі [53] Вогнище в долівці. Слугувало для обігріву житла по-чорному, приготування їжі, випічки хліба та відправлення обрядів. ще кізяки не охололи.

– Зате ні жмені зерна й жодного баранчика, – тяжко зітхнув Бурсак, який устиг оббігти другу половину селища.

– Ще день-два, і будемо так само зітхати, згадуючи про консерви, – зітхнув і старший дозору. – Іди, дай сигнал «вільний шлях». А я займу просторішу хану. Вночі піде сніг.

– У сніги й підуть. На світанку рушать в гори, а там Господь не відмовить у милості нашим братам.

Із цими словами командир вірменських добровольців Андранік Озанян пішов відддати останні команди тим дружинникам, які рано-вранці вирушать у турецькі тили.

На невеликій скатертині із запасів Кулі ще залишилися шматки чорного хліба, трохи сала в прожилках і порожні банки з написом «Консерви для військ». Дві м’ясні – «смажена яловичина» і «гуляш з яловичини» – були порожні, а з дна м’ясо-рослинної «горох із м’ясом» штабс-капітан Карельков усе ще шкріб горохову кашу.

– Дуже дзвінко ви стукаєте, Петре Арсентійовичу, – з турботою оглянувши своїх сплячих пластунів, звернувся до нього підосавул Куля.

Хоч і не вповні здружився Юхим Олексійович із помічником коменданта Игдира, але приємно було визнавати, що Петро Арсентійович – не паперова душа, а бойовий офіцер, який не злякався йти на чолі похідної колони поруч із пластунами. Не скривився, коли дізнався, що місце для ночівлі Куля запропонував поруч зі своїми козаками. З ними й вечеряв, з ними й сміявся, коли пластуни жартували один з одного і з того, що пережили за день. А потім ще раз сміявся, коли хлопці з подробицями перекладали сказане з української на російську мову. Багато українських слів пам’ятає Петро Арсентійович, син воронезького поміщика, від своєї няні-українки, а ось вимовляє їх кумедно. З цього не жартують пластуни, тільки кліпають очима та сльозу веселу витирають. Хоч як говорить, а свій – з Воронежа. З козацьких українських земель Східної Слобожанщини!

Не похмурим і сумним, але зовсім іншим став Петро Арсентійович після вечері, коли в тісний курдський хан втиснувся командувач вірменськими добровольцями Андранік Озанян із двома своїми командирами дружин. Відмовився штабс-капітан від запропонованого вірменами коньяку. Здавалось, відмовився і від бесіди з офіцерами-добровольцями. Принаймні відповідав коротко, а то й просто реагував кивком голови.

Тільки після того, як пішли до своїх командувач Андранік та його офіцери і пластуни поснули, підосавул Куля тихо запитав:

– У вас, Петре Арсентійовичу, сварка з Андраніком?

– Боже упаси, Юхиме Олексійовичу. Чого таке вам привиділось? А, розумію… До коньяку відчуваю огиду. Сам не відаю чому. І це тоді, коли наші гарнізонні офіцери вважають вірменський чи не найкращим з тих, що доводилося їм куштувати. А говорити… Даруйте. Не зобов’язаний. Хоча… Я ж не глухий і чув, що ви і цей Зоравар Андранік братами один одного називаєте. А ви знаєте, чому я пана Озаняна назвав Зораваром?

– Я знаю, це його прізвисько… Вірменською це означає полководець…

– А османи прозивають його ще Андраніком-пашею! Тільки це прізвисько зовсім не шанобливе. Навпаки. Він його заслужив, коли вбив чоловіка і як трофей зняв з нього орден, якого удостоїв убієнного султан. Гідна людина має звання, ім’я, по батькові та прізвище. А прізвисько… Хто має? Кримінальний елемент, розбійники та ще й новомодні революціонери, яким потрібно підірвати, вбити, зруйнувати вщент…

– Андранік – бойовий офіцер. Він герой Балканських війн. Болгарський уряд за численні подвиги надав йому громадянство і нагородив трьома військовими хрестами за відвагу. Мене тільки двічі, – усміхнувся Юхим Олексійович, пригадуючи важкі бої з турками.

– Це правда, – кивнув штабс-капітан Карельков. У світлі гасової лампи його обличчя здавалося закривавленим. – Але не варто забувати й того, що його гайдуки розбійничали в турецькій Вірменії, а він особисто вбив багатьох османських чиновників.