Віктор Вальд - Отаман

– Любо-дорого дивитися на тих закаспійців! – після восьми годин ходи упівголоса мовив козак-богатир Петро Цвешко, який ішов останнім у ланцюжку пластунів.

Усі вісім пластунів, що йшли попереду, повернули на зауваження голову. Тільки старший по команді, здавалося, не почув і навіть не смикнув правим плечем.

У це плече Юхим Куля був поранений ще в японську війну. І коли щось йому не подобалося, то рух плеча видавав його незадоволення.

Ще за пів години, ідучи перед Цвешком, його кум Чупа так само пошепки видихнув.

– Дурня то все!

– Що за дурня? – тихо запитав кум Петро.

– Дурню мені говорив священник у станичній школі про святу гору Арарат. У снігу виноград не росте!

– То так, – погодився Петро.

Підосавул Куля таки смикнув плечем. Почекав, коли з ним порівняється Чупа, і суворо запитав:

– Я що казав?

– До цього самого Игдира [44] Нині місто в Східній Туреччині. води в рот набрати, – винувато відповів Цвешко.

– Ось же воно, те містечко, – простягнув руку Чупа вказуючи на гурт будівель версти за півтори, над якими свічками стояли стрункі, вже безлисті тополі. Навколо того кам’яного вулика було безліч армійських наметів. Там біля Игдира збиралися російські війська, готуючись до наступу.

– То мені вирішувати – Игдир це чи ні. А поки що з вас, куми, по п’ять рублів зніму на загальний приварок. І не свердліть мене зіницями, бо не зважу на те, що куми між собою і мені так само вас у куми Бог послав…

– Мовчу, Ляксєїч…

– Німий я, Батя. Німий…

Майже водночас тихо сказали куми і витягли шиї, визначаючи, скільки ще до того тимчасового військового городища, яке значилося на російській десятиверстовій мапі як вірменський Цолакерт, розташований у долині Арарата. Поруч із тією назвою рука штабного картографа дописала «Игдир», назву більш зрозумілу для сусідів – турків, курдів і закавказьких татар [45] Так Російська енциклопедія 1911року називає азербайджанців. .

– Чекайте, – поправив вус отаман і побіг у голову свого загону.

Спустившись у кам’янисту западину, по якій, спотикаючись об круглі валуни, бігла каламутна річечка Аракс, Куля підняв кулак, зупинивши пластунів. Сам рушив до дозорця Неліпи, що присів за одним із валунів. Тому дозорцеві вуха, очі й нюх Господь дав гостріші, ніж іншим пластунам.

– І що тут?

– Вартові позіхають, Батя. Наче й про війну не знають, – відповів дозорець, оглядаючи міст, охорону і болота вздовж річки, за якими гордовито крокували довгоногі лелеки.

– Добре, хай позіхають. До турка далеко.

Отаман махнув рукою, а потім зітхнув і закивав головою.

У поту і в пилу його пластуни. Поли заштопаних черкесок загорнуті за пояс. Плоскі кубанки круто напнуті на потилицю. Всі дев’ятеро тримають гвинтівки горизонтально в правій руці, миттєво готові скинути їх і відкрити по команді стрілянину. І все ж не схожі вони на регулярну армію. А які браві козаки-закаспійці були попутниками у вагоні!

Бачив таких до війни Юхим Олексійович Куля. Йде по станиці козак, що вислужив пільгу. Довга сіра черкеска, білий бешмет, висока кудлата папаха із заломом, широкі шаровари з блакитного східного сатину з напуском на м’які чоботи з козячої шкіри. А в ті шаровари вшитий білий кант, як у закаспійців прийнято. А якщо то урядник при срібному кинджалі, з призовим годинником на грудях, з галунами поверх кудлатої папахи та з медалькою за службу – усі шанобливо поступаються дорогою. А за спиною незмінно чується: «Йде закаспієць!» Адже саме там, за Каспійським морем, ще до цієї війни стріляли і служба легкою не була. Не те що на Дону, Кубані й навіть на Кавказі, де в останні роки і справжнього абрека [46] Абрек – людина, що втекла в гори, живе поза владою і законом, веде партизансько-розбійницький спосіб життя; спочатку – кавказький горець, вигнаний родом, зазвичай за вбивство. не знайти.

Кубанці, що служили за Каспієм, виділялися цим білим кантом серед братів-кубанців, на шароварах яких був нашитий малиновий кант [47] Лампаси нашиваються на зовнішні бічні шви штанів шириною в обробці 6,6 см. Краї лампасів загинаються всередину і прострочуються ниткою відповідного кольору. У кубанських і терських козаків замість лампасів кант завширшки 1—1,5 см. Лампаси і канти – невід’ємна частина козачого однострою, навіть у мирний час. Чужим носити штани з лампасами і кантами суворо заборонялось. . На чорних шароварах отаманової команди і не скажеш, якого кольору кант. Чи то червоний, чи то малиновий, чи то рудий, чи ще якогось іржавого кольору. І все ж кант був у всіх. Адже вони не зайшлі якісь, не чужинці, а козаки!