Віктор Вальд - Отаман

– Ти, діду, у всіх херсонських в’язницях боки відлежував? – з усмішкою запитав Морячок, який через нестерпну задуху в камері навіть зняв свою добряче збляклу тільняшку.

– Що було, те було, – закректав старий і, насилу вставши з тюремних нар, посунув у куток, де на столі стояв арештантський чайник.

Переконавшись, що в ньому немає ні краплі води, він тяжко зітхнув і рушив до залізних дверей. Старий в’язень ніжно погладив давно не фарбовані двері й знову заохкав:

– Охо-хо! Пам’ятають ці двері мене ще молодим і міцним. А зараз? Чуєш, милий чоловічку. До тебе звертаюся, Морячку. В тебе кулаки як цей чайник. Гримни ними об ці дверцята.

– Геть, діду, здурів? Хочеш, щоб конвойні мені зуби порахували?

– Не хочу. А водички прагну. Як у такій задусі без води? Та ти не бійся. Ніхто тебе не зачепить. Це я тобі кажу. А слово діда Калини дорогого коштує. Може, ти водички не хочеш?

– Та хочу. Немає в них права спрагою арештантів морити.

З останнім словом Морячок люто накинувся кулаками на двері. Дзвін від металевих дверей покотився по гучних коридорах і обернувся гуркотом пари чобіт. Брязнули засуви й з відчиненої годівниці блиснули, змінюючись, дві пари очей. Але, крім дурнуватої усмішки бородатого старого в’язня, нічого крамольного не виявили.

– Чого тобі, Калино? – на диво добродушно запитав один із наглядачів.

– Чи скоро рибчин суп [42] На тюремному жаргоні – їжа, баланда. ? – спокійно запитав дід.

– Чи тобі не знати, Калино? – засміялися за дверима.

– Ну то хоч потіште старого в’язня водицею. Тільки не тією, що з Дніпра, а тою… Самі знаєте.

Один за одним клацнули два замки, і двері відчинилися. Поблажливо оглянувши вишикуваних за заведеним порядком біля нар арештантів, наглядач з вусами дореволюційного городового задоволено кивнув:

– Молодці. Двері відчинилися – правильно зустрічай начальство. Запам’ятовуєте, значить. На це і є тюремний порядок. За будь-якої влади тюремний порядок – це головний порядок у державі! Ось Калина точно знає. Як довго ми з тобою знайомі? Років зо двадцять? Гаразд, уважу. Давай-но чайника.

Незабаром старий ділився добутою водою, але з таким виразом обличчя, ніби з носика чайника струменів самогон потрійної перегонки.

– Тут жити можна. А за проклятого старого режиму страждали. Ох, і страждали. Поки в дев’ятсот дванадцятому році в цю, тоді ще тимчасову каторжну тюрму не призначили капітана Бродовського. Такого начальника в’язниці ніколи не було і точно не буде. Багато приємного він тут зробив для каторжан. При ньому не задихалися в хатах [43] На тюремному жаргоні – камера ув’язнення. . Була така електрична вентиляція, що за п’ять хвилин повністю оновлювала повітря навіть у великих хатах. А взимку все обігрівалося водяним опаленням. Та й лампочки скрізь були. Не сиділи в темряві, як при совєтах. Та й сидіти не було коли. Гнав Бродовський на роботу. Завів він при в’язниці купу всіляких фабрик. І ткацьку, і гончарну, і ковальську, і бондарську, і шевську… Ось так! Ще й оранжерею на п’ять тисяч хризантем. Аж із Японії замовляв насіння!

– А я тих японців на багнети брав, – почувся хрипкий голос із верхнього ряду нар.

– Дурна твоя довбешка. То ж у п’ятому році було. А те, про що я кажу, – перед самою війною з німцем, – сердито буркнув дід Калина. – Гарні роки були. За роботу на тих фабриках начальник платив до рубля в день. На ці гроші в тюремній крамниці можна було від пуза харчуватися. А то ж не балували з пайкою. На цілий день два з половиною фунта чорного хліба…

– Постривай, старий! – сів поруч із Калиною на його нари Морячок. – Це що ж виходить: аж два з половиною фунта? Це по-новому… кілограм? Може, ти щось плутаєш, діду?

– Нічого не плутаю, – гнівно засопів старий в’язень. – Це вранці тільки чай давали, а в обід дві страви – м’ясний суп або борщ і кашу. А ввечері знову кашу… А кому таке не по нутру було… Я ж кажу: в крамниці і ковбаска, і оселедець, і…

– Оце ти, старий, загнув, – пролунав той-таки хрипкий голос із верхніх нар. – М’ясний борщ… Хоч би понюхати його. Та що борщ… Хліба хоч би половину того, яким цар арештантів мучив… Мене на Германському фронті так навіть у чотирнадцятому не годували. І чого мене туди понесло? Ура! Ура! Війна! Такі всі щасливі бігали. З плакатами, музикою і квіточками на фронт відправляли. Ех, якби знаття, чим це все обернеться… Якби знаття… А ти, сусіде, встиг сьорбнути окопної рідини? Чого мовчиш? Спиш?

– Та спить. Бачиш: він у солдатській одежині. Може, і був в окопах, – відповів замість сплячого його сусід, якого всі звали Кавалеристом, – Неговіркий він. Мабуть, таки контужений. Але коли спить, то не трясе його.