Віктор Вальд - Отаман

Переважна більшість чудово підготовленого козачого війська мала бути відправлена на Турецький фронт. Бо кому, як не козакам, звоювати чотирьохсотрічного ворога? Адже і запорожці, і донці з турком добре справлялися. То чому в цю війну могло бути інакше? Адже до бою ставало особливе братство!

Є братство роду військ, є загальне військове братерство, але є й особливе – козацьке БРАТЕРСТВО, незмірно глибше і в бою, і в побуті. Це можуть розуміти лише справжні козаки. І про це козаки точно знали!

А ранок вийшов дивним.

Спершись ліктями на обмежувальний брус уздовж розчинених дверей вагона, стояли десятеро пластунів і мовчки розглядали величезний чорний конус гори, верхівка якої нагадувала цукрову голову. Поруч із нею, східніше, відокремлена глибоким провалом, височіла нижча гора. Її вершина була у формі ще більш гострого конусу і ніби обсипана зотлілим попелом.

Застебнувши на всі гачки черкеску і причесавши волосся, сотенний Неустроєв став за плечима своїх гостей тієї миті, коли один із них прошепотів:

– Шо то таке?

– Це Великий і Малий Арарат! Між тих гір сходяться кордони трьох держав: Османської, Перської та Російської, – голосно промовив Неустроєв, який детально, за мапою, ще в Тифлісі ознайомився з маршрутом руху.

Одразу на плечі пластунів налягли його козаки-закаспійці.

– Ти ба! Арарат! Ось і довелося побачити те, про що Старий Завіт ще в школі розповідав.

– Гора самого Ноя! А є там ще його ковчег?

– Які схили! Хіба на таких земля втримається? А як без землі Ной виноград вирощував?

– Сам ріс! То Господня воля!

– Дива які! І мов рукою подати. Версти три-чотири буде. Ну, може, п’ять.

– Ні. Не п’ять. Верст п’ятнадцять, – упевнено мовив богатир Мокриця.

– Ні, – тут-таки відказав урядникові один з пластунів. – Що Батя скаже?

На те запитання із верхніх нар зістрибнув підосавул Куля і, позіхаючи, ступив до дверного брусу. Козаки тут-таки потіснилися, даючи змогу отаманові пластунів придивитися.

– Гей, Бурсаче, ходи-но сюди! – звелів Юхим Олексійович. А коли той опинився біля дверей, звелів: – Глянь по науці.

– До тієї ближньої гори двадцять п’ять верст буде на південний схід, – чітко доповів доброволець.

– От і добре, – згідно кивнув Юхим Олексійович. Потім повернувся до сотенного Неустроєва і несподівано, не за статутом військовим, а по-станичному статечно вклонився йому. – Дякую за притулок. Ви, бачу, далі в Персію шлях тримаєте. А нам час.

Не знайшов що сказати Петро Іванович. Мовчки дивився на те, як швидко одягалися його «гості» й на ходу один за одним покинули вагон. Добре, що потяг саме тягнувся вгору на малій швидкості. Але стрибати на ходу, та ще й на каміння… Мало хто на таке погодиться. Навіть коли не дружить з головою.

– Бач, чорти які! – захоплено мовив їм услід сотенний Неустроєв.

– Наука і боки м’яті, – всміхнувся землякам-кубанцям урядник Мокриця.

За пів години, звірившись із мапою і перевіривши інструменти, Петро Іванович згідно кивнув.

– Усе-таки двадцять п’ять верст на південний схід до гір Араратських. Мав рацію той, що з погонами однорічника. Дивно… Козак і доброволець?

Термінова телеграма. Цілком таємно. Москва. Луб’янка. Відділ по боротьбі з контрреволюцією. Уповноваженому з особливо важливих справ товаришеві Ґете.

(З оперативного донесення від 10 червня 1921 року).

Кур’єром ВЧК відправив протоколи допиту і показання інформаторів. Стосовно запитання № 5: з Главою Директорії УНР Петлюрою Мідас зустрічався кілька разів. На згадку про Мідасового батька і перебування на Кубані Петлюра призначив його заступником начальника особистої охорони з присвоєнням звання осавула. Після того, як 2 грудня 1919 року штаб армії УНР і її головнокомандувач Петлюра здалися полякам і були інтерновані, перейшов з Українською комуністичною армією колишнього полковника Гайдамацької бригади УНР Волоха на бік Червоної армії. Звертаю увагу на зауваження Мідаса про те, що полковник Волох народився на Кубані. Прошу встановити місцеперебування Волоха Омеляна Івановича, якщо живий. Прошу повідомити про змогу і доцільність доставки Волоха в Херсонську ЧК для впізнання Мідаса.

– Живцем варимося. Живцем! Але ж як душевно було за царя-батюшки. Не в’язниця, а сад Едемський! З усіх херсонських в’язниць каторжна була раєм…