Віктор Вальд - Отаман

І пішли на край платформи своєю особливою ходою, яка звела б з розуму будь-якого стройового офіцера в тих російських гарнізонах, що перебували за козацькими землями. Лінькувато, неквапно та ще й перевальцем. Ніби зовсім ходити не вміють. Та ще й який там лад, який там стройовий крок. Точнісінько як діди, що ноги відсиділи в неспішних бесідах.

– Ну, ви бачили, пане осавуле, – вказав на спини козаків сотник Неустроєв, повернувшись до усміхненого Захарія Герасимовича.

– Бачив, – кивнув той. – У японську. Десять років тому. Ще хлопчиськом тоді був і багато чого не розумів. Але бачив, як ось так ішли до японців у тил. То особлива хода! Так ходить звір. Тихо, але невтомно, поки не схопить здобич. Особливий шик! Франтівство! Як і їхній зовнішній вигляд. Ви ж умить відрізните гвардійського офіцера від інших. Ось бачите. Тепер відрізните пластуна від навіть найбільш героїчного козака…

Наступний військовий потяг рушив від перону Тифліського вокзалу. Величезний чорний паровіз, пофиркуючи молочними парами, потягнув до театру бойових дій Кавказького фронту теплушки, з розкритих дверей яких відразу залунали хвацькі козачі пісні.

– О! Ще один іде…

– Та біс із ним. Не останній.

– Встигнеться ще.

– Прийде і наш час…

– І як дід аж сюди дістався?

– Отже, серйозна справа у нього до Баті.

– Я вже, правду кажучи, думав, що дід того… А він, бач, живий…

– Ну то так. Так…

Неспішно перекинувшись словами, дев’ять козаків, зрозумівши, що розмова затягується, одночасно почали набивати люльки, кожен своєю особливою тютюново-трав’яною сумішшю. З кінця платформи, куди їх запросив бравий сотник-закаспієць, вони дивилися вниз, уздовж полотна, де оддалік від публіки, яка проводжала та прогулювалась, їхній старший, командир, між собою отаман, а частіше «Батя», не погоджуючись, махав руками, намагаючись перечити згорбленому старому. Той, геть висохлий дідок, мовби й погоджувався зі своїм розмовником, але, варто було Баті опустити руки, тут-таки казав щось таке, що знову змушувало отамана піднімати руки до небес, опускати до землі і, як останній аргумент, показувати ними на своїх козаків.

Той, хто спричинив таку поведінку командира, стояв за спиною старого і одразу ж не сподобався команді. Геть іще хлопчисько. Здається, ще й в ластовинні. Та такий білявий, що й не зрозумієш, чи є в нього хоч якісь вуса. А вже брів і волосся з-під кубанки годі й помітити. А кубанка ладненько зшита. Новісінька! Та й черкеска стройового темно-сірого кольору точно по фігурі сидить. Як улитий у ній хлопчисько – з усього видно, що звик до форми кубанського війська. Але при цьому тримався він як чужий, бо ніяк не реагував на те, що старші козаки отак сперечаються через нього. Звичайно, ніхто й не чекав якихось звуків чи, не приведи Господи, втручання в бесіду. На Кубані це закон: старші говорять – мовчи, а говори тільки тоді, коли тебе запитають. Але все-таки… Ні м’яз на обличчі не здригнеться, ні очі не скосять, нема ні рум’янцю хвильного на щоках, ні зморшки заклопотаності під кубанкою. Стоїть струнко після того, як Батя на нього гаркнув, та й по всьому.

Не могло так довго тривати. І так Батя руками розмахався. Схилив дід голову і, здається, всім тілом наліг на свій з вікової вишні зроблений ціпок. А тут раптом крякнув, тицьнув ціпком між колін отамана й так крутнув, що ноги Баті вище голови піднялися. Поклав старий отамана на кам’яні плити та ще й своєю вишнівкою на груди натиснув. Щось сказав недовго і вказав своїм ціпком на юного козака. Потім простягнув руку і легко, як хворостинку, притягнув на себе могутнє тіло отамана. Махнув той рукою, погоджуючись, і схилився в старечі обійми. Тричі обнялися.

Старий на прощання перехрестив Батю, а потім суворо помахав на нього своїм скрюченим, коричневим від старості пальцем. Велів і тому, веснянкуватому підійти й на коліна стати. Перехрестив та ще й в чоло поцілував. Потім весь у клубок згорнувся і покрокував, човгаючи, старечою ходою вздовж полотна. Туди – в холодні, майже зимові гори, а не назад у затишний Тифліс, назва якого означає – «тепле джерело». Чи то від того, що місто, ставка Кавказького фронту, було переповнене російськими офіцерами й генералами, золоті погони яких змушували старого сумно хитати головою. Чи то вирішив провідати когось із кунаків по минулому бойовому життю. А чи волів про щось запитати в Господа з верхівки найвищої гори.

Проводжаючи поглядом згорблену спину старого і спостерігаючи за тим, як шанобливо їхній Батя застиг у поклоні, козаки потягували люльки й перекидалися словами.