Віктор Вальд - Отаман

– Поки що ми, офіцери, бачимо в козакові гарнізонну одиницю, яка, відповідно до статуту та розпорядку, повинна бути сита, задіяна в службі й мати статутний вигляд. А головне – дисципліна і суворий порядок! Та на війну завжди висуваємось, як на святу справу. А багато хто як на свято – в шовках і золоті. Можу вас запевнити, що вже за кілька днів козаки, та й ті офіцери, що не стануть ховатися за спинами своїх підлеглих у турецьких горах, та ще й узимку, дуже скоро стануть схожі на цих… Втім, я не маю слушності. Потрібно дуже постаратися, а краще народитися такими, як ці козаки. Упевнений – це ті, хто піде попереду армії. І якщо Господу буде завгодно, щоб російська армія увійшла в Константинополь, то запевняю, що першими будуть саме вони – ті, кого зараз прийнято називати розвідкою. Ім’я в них більш давнє і більш вагоме…

– Я зрозумів, пане осавуле. Міцний коньяк у цього Давида Сараджишвілі. Закрутилася голівонька. Осліп чи що… Я про них з дитинства чув. Але ні в Ейському козачому училищі, ні згодом на службі не довелося бачити. Дозвольте…

– Ідіть, Петре Івановичу, – кивнув пан осавул.

Рішуче підійшов до кубанців сотник Неустроєв. Неспішно відірвавши спини від вокзальної стіни, козаки зійшлися плечем до плеча.

– Ви, братці, не ображайтеся на те, що я тут погарячкував. Самі знаєте – війна! Пан осавул сказав, що ви першими ввійдете у ворожу столицю. Знаю – так і буде. Знаю, що на стежках війни ще не раз зустрінемося. І все ж розумієте, чого мене на крик потягнуло…

– Розуміємо. Та й те правда – стоїмо, людям баньки лоскочемо. А панове офіцери дуються та червоніють. Та з тієї натуги нас під хвіст і чехвостять. Як би конфуз у них з того дуття не вийшов, – не за статутом відгукнувся на вигляд старший роками козак.

– Ви вже третій за пів години, хто язиком нас хвацько рубає, – зітхнув інший козак, що на голову був вищий за своїх друзів. Зітхнув лукаво та очима й стрельнув. Видно, і йому, і товаришам його до душі ті розваги. – Тільки наш батько-отаман відійшов у справах. Що розчесали нас по-кубанському і нашою говіркою, то спасибі вам. А то інші піхотні й штабні кричали, ну чисто як городові на базарі, а ми й не зрозуміли. Ви, ваше високоблагородіє, і не кричали зовсім, а балакали! Хоч і голосно… Особливо за курку дякуємо…

Від тих слів враз потепліло в грудях у сотника Неустроєва.

Не за статутом сотенного величати «високоблагородіє». Таке звертання застосувалося тільки до старших офіцерів, починаючи з чину осавула. Сотника, як і прапорщика, хорунжого і підосавула, слід за статутом титулувати «ваше благородіє». Але ось вже душа кубанська! Всіх козацьких офіцерів кубанські козаки, як і в гвардії його величності, титулують «ваше високоблагородіє».

Із запорозьких часів отаман – батько для козака. Він нагодує, від смерті врятує, за хоробрість нагородить і ще багато всього. Такими були і козацькі офіцери для своїх козаків. Але була й особливість устрою кубанського війська. Більшість офіцерів від народження були, як то кажуть, від землі. Хто за гроші батьків, хто за кошт станичний – навчалися здібні дітки у військових козацьких гімназіях, потім у козацьких військових училищах, а згодом осягали головну військову науку – полкову! А генеральною академією, звичайно ж, була війна!

Раділи рядові козаки, що керують ними їхні-таки земляки. Але Бог офіцерам дав особливі знання і вміння: не допустити марної смерті чи каліцтва свого підлеглого, який найчастіше був і з однієї станиці. Адже відповідальний такий офіцер і перед колом станичним, і перед батьками загиблого або скаліченого.

Та й про курку… Згадалося Петрикові, а нині заслужено Петрові Івановичу, як мати в дитинстві покрикувала на своїх трьох синів, що від сходу сонця й до сутінків на конях гарцювали та лозу рубали. А якщо до роботи ставали, то могли й на обід не прийти.

Зволожилося праве око в геть іще молодого офіцера, але стримав руку, не пустив до ока. Зовсім вже по-станичному тихо сказав козакам-кубанцям:

– Ідіть-но, братці, на край платформи, та подалі від буфету офіцерського. Там будьте ближче до батька-отамана, поки до фронту не дісталися. Не всі офіцери тут від козачого кореня. Та й такі, як я, трапляються… напідпитку… Ну, словом… Ідіть. Чує душа, ще побачимося.

– Звидимося! – усміхнувся і навіть підморгнув панові офіцеру козак, у якого довгий чуб був обгорнутий за праве вухо. – Якраз у Стамбулі й побачимось, – і вже не звертаючи уваги на сотенного, велів: – Збирайтеся, брати-козаки. Відійдемо он туди, куди дід Назар батька нашого повів.