Джеффрі Арчер - Могутніше за меч

– Йдіть за мною! – закликав капітан, коли двоє чоловіків вийшли в коридор і повільно рушили до великих сходів.

Гаррі не міг повірити, що ваза може виявитися такою важкою. Потім згадав велетня, який заніс її до каюти. Недарма ж він не чекав на чайові. Зараз, мабуть, уже повертається до Белфаста або сидить біля радіоприймача, щоб почути новини про долю «Бекінґема» і скільки пасажирів загинуло.

Щойно вони досягли парадних сходів, Гаррі узявся рахувати вголос кожну сходинку, яку вони минали. Через шістнадцять кроків він перестав тамувати подих, а капітан та полковник розчахнули перед ними двері, що виходили на сонячну терасу, гордість і радість Емми.

– Треба пройти якнайдалі на корму, – сказав капітан. – Це дасть нам більше шансів уникнути якихось ушкоджень корпусу.

Гаррі це не переконало.

– Не хвилюйтеся, вже недалеко.

«Чи недалеко не означає задалеко?» – подумав Гаррі, який з превеликим задоволенням жбурнув би вазу за борт. Але вголос він нічого не сказав, просуваючись дюйм за дюймом до корми.

– Я знаю, що ти відчуваєш, – підтримав його Джайлз, наче читаючи думки свого шваґра.

Вони продовжили свій черепашачий рух повз басейн, тенісний корт на палубі та шезлонги, акуратно вишикувані для поснулих гостей, котрі з’являться пізніше того ранку. Гаррі намагався не думати, скільки часу їм іще лишилося…

– Дві хвилини, – безпомічно оголосив сержант Робертс, зиркаючи на годинник.

Куточком ока Гаррі міг бачити поруччя на кормі корабля. До нього залишалося усього кілька кроків, але він знав, що це немов підкорення Евересту: останні кілька футів – найповільніші.

– П’ятдесят секунд, – промовив Робертс, коли вони зупинилися біля поруччя.

– Пригадуєш, як ми кинули Фішера в річку наприкінці триместра? – озвався Джайлз.

– Таке неможливо забути.

– Тож на рахунок три кидаймо цю гидоту в океан і позбудемося її раз і назавжди, – сказав Джайлз.

– Один… – обоє чоловіків спробували розмахнулися, але це вдалося лише на кілька дюймів, – два… – іще на кілька, – три… – як зуміли, а потім що було сили, яка ще лишилася в їхніх тілах, вони підкинули вазу в повітря, і вона пролетіла над поруччям.

Коли вантаж падав, Гаррі був упевнений, що той приземлиться на палубу або у кращому разі натрапить на поруччя, але він минув їх за кілька дюймів і впав у море зі слабким плюскотом. Джайлз переможно звів руки вгору і вигукнув:

– Алілуя!

За кілька секунд бомба вибухнула, жбурнувши їх обох на палубу.

Кевін Рафферті увімкнув табличку «Вільний», як тільки побачив, що Мартінес виходить зі своєї оселі на Ітон-сквер. Наказ був чіткий: якщо клієнт спробує чкурнути, доведеться визнати, що він не має наміру виплачувати другий транш, який заборгував за вибух на «Бекінґемі», тож його доведеться покарати належним чином.

Ці дії санкціонував районний командир ІРА в Белфасті. Єдиною зміною, з якою він погодився, було те, що Кевін сам може обрати, кого із двох синів дона Педро Мартінеса можна прибрати. Однак і Дієго, і Луїс уже накивали п’ятами до Арґентини і, вочевидь, не мали наміру повертатися до Англії, тож дон Педро залишився єдиним кандидатом на роль жертви.

– Хітроу, – наказав Мартінес, сідаючи в таксі.

Рафферті виїхав із Ітон-сквер і поїхав по Слоун-стрит у бік мосту Баттерсі, ігноруючи галасливі протести на задньому сидінні. О четвертій ранку, коли дощ іще періщив, він проминув лише десяток автомобілів, перш ніж опинився на мосту. За кілька хвилин він загальмував біля безлюдного складу в Ламбеті. Коли переконався, що навколо нікого немає, вибрався з таксі, хутко відімкнув іржаву колодку на вхідних дверях будівлі й заїхав досередини. Розвернув таксі так, аби було готове до швидкої втечі, щойно роботу буде виконано.

Рафферті замкнув двері й запалив голу, вкриту пилом жарівку, що звисала з балки посеред кімнати. Дістав пістолет із внутрішньої кишені й повернувся до автівки. Хоча він був удвічі молодший за Мартінеса й удвічі дужчий, усе ж не міг дозволити собі ризикувати. Коли чоловік вважає, що ось-ось помре, адреналін зашкалює, жертва може перетворитися на надлюдину і чинити неабиякий опір, прагнучи вижити. Крім цього, Рафферті підозрював, що Мартінес уже не вперше стояв на порозі смерті. Але цього разу це вже буде без варіантів.

Він відчинив задні дверцята автівки й махнув Мартінесу револьвером, наказуючи вийти.

– Це гроші, які я мав вам віддати, – сказав чоловік, підіймаючи торбу. – Ви сподівалися заскочити мене в Хітроу, чи не так?