Джеффрі Арчер - Могутніше за меч

– Це все пояснює, – зронив Скотт-Гопкінс, спускаючись лише на крок позаду Гартлі. – Який номер каюти Робертса? – запитав він мимохідь.

– Сім-чотири-два, – відповів Гартлі, коли вони перелазили через червоний ланцюг, за яким починалися вужчі сходи.

Вояки не зупинялися, доки не дійшли до сьомої палуби, а там із тіні виступив капрал Кренн.

– Догерті не проходив повз тебе упродовж останніх кількох хвилин?

– Дідько! – вилаявся Кренн. – Я був певен, що бачив, як той виродок метушився іще на Фоллс-роуд. Він зайшов у каюту сім-нуль-шість.

– Гартлі, – наказав полковник, прямуючи коридором, – ви з Кренном стежте за Догерті. Переконайтесь, щоб він не вийшов із каюти. Якщо спробує зробити це, заарештуйте його.

Полковник грюкнув у двері каюти сімсот сорок два. Сержанту Робертсу двічі повторювати не треба було. Він відчинив двері за лічені секунди й привітав полковника Скотта-Гопкінса з добрим ранком, ніби командир регулярно будив його посеред ночі, одягнений у піжаму.

– Прихопи свій набір інструментів, Робертсе, і йди за мною. Важлива кожна хвилина, – сказав полковник дорогою.

Робертс наздогнав свого командира аж через три сходові клітки. Коли вони дійшли до коридора першого класу, Робертс уже знав, які саме його навички потрібні полковнику. Він зайшов до каюти голови правління, уважно оглянув вазу і покружляв навколо неї.

– Якщо це бомба, – сказав він нарешті, – то велика. Не можу навіть уявити кількість життів, які обірвуться, якщо ми не знешкодимо це дрантя.

– А ви можете це зробити? – поцікавився капітан, його голос звучав напрочуд спокійно. – Бо моя найперша відповідальність – життя моїх пасажирів. Мені не потрібно, щоб цей рейс порівнювали з іншою катастрофічною прем’єрною мандрівкою.

– Не зможу нічого вдіяти, поки не знайду пульт керування. Він має бути десь на кораблі, – сказав Робертс, – ймовірно, зовсім поруч.

– У каюті його вельможності, така моя ставка, – сказав полковник, – адже тепер ми знаємо, що її займав бойовик ІРА на ім’я Лаям Догерті.

– Хтось знає, в якій каюті він перебував? – запитав капітан.

– Номер три, – підказав Гаррі, згадуючи стариганя, який занадто швидко пересувався. – Просто по коридору.

Капітан і сержант вибігли з кімнати в коридор, за ними подалися Скотт-Гопкінс, Гаррі та Джайлз. Капітан відчинив двері каюти за допомогою універсального ключа й відступив убік, щоб пропустити Робертса. Сержант хутко підійшов до великої валізи, що стояла посеред кімнати. Він обережно підняв віко й зазирнув досередини.

– Боже, це має вибухнути за вісім хвилин і тридцять дев’ять секунд.

– А чи не можна просто висмикнути один із них? – запитав капітан Тернбулл, вказуючи на безліч різнокольорових дротів.

– Можна, але який із них, – видихнув Робертс, не дивлячись на капітана, й спробував розділити червоний, чорний, синій і жовтий дроти. – Я мав справу з такими пристроями раніше. І завжди є шанс один до чотирьох, але це не той ризик, який я готовий взяти на себе. Я міг би обміркувати все, якби опинився сам посеред пустелі, – додав він, – але не на кораблі посеред океану, на якому під загрозою опинилися сотні життів.

– Тоді треба притягнути Догерті сюди, – запропонував капітан Тарнбулл. – Він має знати, який дріт різати.

– Сумніваюсь, – сказав Робертс, – підозрюю, що Догерті – не мінер. У них є іще хтось для такої роботи, і лише Бог знає, де він зараз.

– У нас обмаль часу, – нагадав полковник, спостерігаючи за невпинним рухом секундної стрілки. – Сім хвилин, три, дві, одна…

– Отже, Робертсе, що порадите? – спокійно запитав капітан.

– Вам це не сподобається, сер, але, враховуючи обставини, можемо зробити лише одне. І навіть тоді залишиться певний ризик, пам’ятаючи, що в нас менше семи хвилин.

– Та кажи вже, чоловіче, – вимагав полковник.

– Треба взяти цю машинку, викинути її за борт і молитися.

Гаррі та Джайлз кинулися до каюти голови правління й зупинилися обабіч вази. Було кілька запитань, які Емма, тепер уже одягнена, хотіла поставити, але, як і будь-який розумний керівник, вона знала, коли краще помовчати.

– Акуратно підніміть її, – порадив Робертс. – Ставтеся до неї, як до миски, наповненої окропом.

Гаррі з Джайлзом присіли, наче якісь два важкоатлети, повільно підняли важку вазу зі столу й підхопили її. Коли вже були певні й добре все усвідомили, повільно почали просуватися до відчинених дверей. Скотт-Гопкінс і Робертс швидко усували будь-які перешкоди на їхньому шляху.