Джеффрі Арчер - Могутніше за меч

Інший чоловік, який зараз благополучно повернувся до каюти другого класу, також не спав. Хоча була третя ранку і його робота була вже виконана, заснути навіть не намагався. Він саме готувався до роботи.

Коли доводиться чекати, тривога завжди однакова. Чи не залишили якісь підказки, що можуть привести прямо до вас? Чи не припустилися якихось помилок, які можуть призвести до того, що операцію спіткає невдача і змусить вас повернутися додому, спіймавши облизня? Він не зможе розслабитися, поки не опиниться в рятувальному човні, а ще краще, на борту іншого корабля, що прямуватиме до іншого порту.

П’ять хвилин і чотирнадцять секунд…

Бойовик знав, що його співвітчизники, котрі борються за ту ж справу, нервуватимуть так само, як і він. Чекати завжди найгірше, коли ви вже нічого не контролюєте й більше нічого не можна зробити.

Чотири хвилини й одинадцять секунд…

Гірше, ніж на футбольному матчі, коли рахунок рівний і ти не знаєш, хто виявиться наполегливішим і здатним забити гол у додатковий час. Він пригадав настанови командира свого підрозділу: коли сигнал спрацює, необхідно одним із перших опинитися на палубі й першим біля рятувальних шлюпок, адже до цього часу наступного дня вони вже шукатимуть когось віком до тридцяти п’яти років із ірландським акцентом, тож стуліть пельки, хлопці.

Три хвилини і сорок секунд… тридцять дев’ять…

Він глянув на двері каюти, уявляючи найгірше, що могло би статися. Бомба не вибухне, двері виб’ють, і дюжина дебелих поліціянтів, а може, й більше, увірвуться всередину, махаючи кийками навсібіч, не піклуючись про те, скільки разів вони по вас поцілять. Але все, що він міг чути, це ритмічне гуркотіння двигуна – «Бекінґем» продовжував свій спокійний рейс через Атлантику на шляху до Нью-Йорка. Місто, до якого він так і не дістанеться.

Дві хвилини тридцять чотири секунди… тридцять три…

Чоловік почав собі уявляти, як це буде, коли він повернеться на Фоллс-роуд. Підлітки в коротких штанцях витріщатимуться з благоговінням, коли зустрічатимуть його на вулиці, їхнім єдиним прагненням стане бути схожим на нього, коли виростуть. Герой, який підірвав «Бекінґем» лише за кілька тижнів після того, як його охрестила королева-мати. Жодної згадки про невинні втрачені життя; немає невинних життів, якщо віриш у свою справу. Насправді він навіть не зустрів нікого з пасажирів у каютах на горішніх палубах. Він прочитає все про них у завтрашніх газетах, і якщо зробив свою роботу належним чином, його імені там не буде.

Хвилина і двадцять дві секунди… двадцять одна…

Що іще може піти не так? Невже пристрій, споруджений у спальні на горішньому поверсі садиби Данґеннон, може підвести його останньої миті? Невже йому доведеться пережити тишу, що означатиме невдачу?

Шістдесят секунд…

Він пошепки почав рахувати секунди.

– П’ятдесят дев’ять, п’ятдесят вісім, п’ятдесят сім, п’ятдесят шість…

Чи п’яничка, який дрімав у кріслі вітальні, чекав часом не на нього? Чи міг би він зараз перебувати на шляху до його каюти?

– Сорок дев’ять, сорок вісім, сорок сім, сорок шість…

Чи могли замінити лілії, викинути, прибрати? Може, у пані Кліфтон алергія на пилок?

– Тридцять дев’ять, тридцять вісім, тридцять сім, тридцять шість…

Може, вдерлися до каюти лорда Ґленартура і знайшли там відчинену валізу?

– Двадцять дев’ять, двадцять вісім, двадцять сім, двадцять шість…

А може, вже повсюди шукають чоловіка, який вислизнув із туалету в салоні першого класу?

– Дев’ятнадцять, вісімнадцять, сімнадцять, шістнадцять…

Якщо вони… він вчепився в краї двоярусного ліжка, заплющив очі й почав рахувати вголос:

– Дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один…

Він перестав рахувати й розклепив повіки. Нічого. Лише моторошна тиша, яка завжди означає невдачу. Він схилив голову й помолився Богові, в якого не вірив. І тієї миті пролунав вибух такої потужності, що його кинуло об стіну каюти, як листок у шторм. Він ледве звівся на ноги й усміхнувся, коли почув людські зойки. І міг лише гадати, скільком пасажирам на горішній палубі вдалося вижити.

– Її королівська величність, – пробурмотів Гаррі, виходячи зі сонної дрімоти.

Він сів, засвітив нічник, а потім вислизнув із ліжка й швидко підійшов до вази з ліліями. Вдруге перечитав привітання від королеви-матері. «Дякую за незабутній день у Бристолі. Сподіваюся, що мій другий дім вдало здійснить своє прем’єрне плавання». Він був підписаний «Її королівська величність Єлизавета, королева-мати».