Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

Та й Роман Ружинський – ще той бабій. А тому людські пересуди – це ще й софійчина підступна помста за ті роки, які вона – його законна дружина – провела у постійних переживаннях та стеженні за чоловіком. Хай тепер помучається у своїй Московії. Але окрім пліток докорити їй нічим не зможе – бо княгиня Ружинська залагоджує фінансові проблеми чоловіка, який набрався боргів і не зміг їх віддати. Вона тепер веде перемови із його кредиторами і вигадує оборудки, які б дозволили їй швидко заробити численні срібні шеляги, аби відбілити чесне шляхетське ім’я Романа Ружинського.

Софії було трохи за тридцять. З чоловіком вони нажили лише одну доню, яку бережуть, як зіницю ока – вона на няньках у їх родовому Ружині. А сама княгиня в постійних роз’їздах – ось і зараз у Києві лише на кілька днів. Ця білолиця білявка зібрала всі кошти, які тільки змогла, і вирушила до протопопа Софіївського монастиря. Бо в неї є план – як швидко збільшити власні статки.

Та зустріч зі чорнявою бісицею не входила в її плани. Корецькі, які й без того насолили Ружинським, – і тут намагаються перейти дорогу. В цьому Софія не сумнівалась: вони хочуть привласнити собі всі кращі землі – аби стати наймогутнішим родом на Київщині та Брацлавщині. Але цим волинським зайдам вона, Софія Ружинська з дому Карабчіївських, не дасть цього зробити. Кістьми ляже, але не дасть піднестись цим пихатим Корецьким.

Добре пам’ятала білолиця, як забрала в неї та чорна відьма Корецька її Черемошку. Це її, Ружинської, місто, і не пробачить вона ніколи, що його так силоміць і підступом в неї відтяли. Але злість свою княгиня публічно не виявляла, закриваючи її наглухо у серці – і ззовні навпаки видавалась спокійною та веселою. Бо вже давно помітила – чоловіки найбільше упадають за усміхненими білявками. Ось і зараз свою таємну зброю вона нагострила в очікуванні Івана Мужиловського – київського унійного протопопа і володаря Софіївського монастиря.

Високий, статечний протопоп саме наближався до пані у капелюшку зі страусячим пір’ям. Він розумів – Ружинська приїхала не лише аби зваблювати панотця, який заприсягся до скону не підпускати близько до себе жіноче плем’я. Іван Мужиловський був певен – ця жінка корислива і підступна, а вся її янгольська краса – оманлива. Але і він не міг змусити себе стриматись – коли до нього червоними губками посміхалась чарівна гостя. Тож обличчя його запроменіло, щойно побачив таку земну красу у своєму монастирському саду.

– Княгине! Вибачте, але не можу з вами довго говорити. Справи нагальні. Мушу йти до собору. Ви зі мною? – протопоп мовив на ходу, не збавляючи темпу.

«Ох ця ж демониця Корецька… Мабуть, раніше за мене із ним спілкувалась…» – лютувала про себе Софія. Вона поправила капелюшок, спинилась і вже за спиною панотця Івана вигукнула:

– Ох, отче… Ох, як же боляче! Ай-яй-яй!

Протопоп застиг і неквапливо озирнувся:

– Що сталось, княгине? – здивовано поглянув на пані.

– Ви йдіть, я вас тут почекаю, – промовляла Ружинська, піднявши поділ спідниці, з якої виглядали стрункі ніжки у коротких шкіряних чобітках і без грубих панчох. Це звісно не міг не помітити чоловік у рясі. – Як жеж боляче… – жінка зігнулась, аби торкнутись кісточки над ступнею.

Іван Мужиловський не стримався, підскочив, став на коліно і торкнувся щиколотки. Від цього пані тихо застогнала. Протопоп провів вказівним пальцем по білій ніжній шкірі, від чого по спині його заструменів холодок.

– Тут боляче? – спитав він не підводячи голови, аби не перетинатись поглядом зі звабливицею.

– Так, – пошепки мовила Софія і скривила губи.

Чоловік випростався, схопив жінку за талію і обережно посунув до лави, що стояла під старою липою. Він ледь втамував свої млосні відчуття, які розлились теплом по тілу і залоскотали низ живота – для цього йому знадобився певний час. Тому кілька хвилин нічого не промовляв і лише коли глибоко зітхнув – нарешті зміг подивитись у сірі очі білявки, яка ними безперервно кліпала.

– Скажіть, для чого ви приїхали в нашу обитель? Тільки давайте без оцих ваших хитрощів, – чоловік промовив суворо із крижаними нотками в голосі.

Княгиня подивилась на нього з-під лоба і прикусила нижню губу. «Ох, який же він впертий мужлан…» – подумки обурилась Софія та повела спокійно без жодного роздратування:

– Я хочу придбати ваше Зазим’я.

– Для чого вам це село, можна поцікавитись? – нарешті всміхнувся панотець, бо таки вичавив із Софії мету її візиту. – Зазим’я далеко знаходиться від ваших земель.