Ганна Гороженко - У вогні плавильника. Срібло

– Ви ж пам’ятаєте княгине, що змиєте це завтра на світанку водою зі струмка? І ваші щоки і губи будуть палати юнацьким рум’янцем аж до самої неділі. – Параска продовжувала шепотіти, тепер вже втираючи у білі руки господині бджолиний віск. Шурхання її сухих губ породжували в голові Корецької марення – виринали з пам’яті знайомі обличчя та щасливі миті її далекого дитинства, давно забуті і припорошені пилом буремних років. Та раптом Параска спинилась і мовила вже не пошепки, а грубим своїм грудним голосом. – Щось ви, пані, наче сама не своя? Бачу я ворона темного над вами… Недобре це…

– Так, Параско… Це за землю чвари. Одповідь сьогодні привіз мені отець Іоасаф… – стомленим голосом мовила княгиня, так не хотіла вона прощатись зі своїми видіннями.

– Я отця добре знаю. То не він… Той ворон лютий, моя пані, він простягне крило своє над вами… Остерігайтесь його… А з Іоасафом я знаю, що ми вдіємо.

Баба хвацько схопилась за простирадло і стала допомагати своїй хазяйці виходити з води.

– Я, зозулько, в лісі яйце знайшла… – хитро мовила стара і примружила праве око. Княгиня кинула на неї запитальний погляд. – То ми з вами зараз отця Іоасафа ним заворожимо. – Параска задоволено усміхнулась чорним беззубим ротом. В зморшкуватій бабиній руці яскравів білим пташиний плід. Ворожка поклала його на глиняну таріль і піднесла свічу. Корецька заховала золотого хреста під вологу сорочку і наблизилась до столу, залишаючи на підлозі мокрі сліди. Княгиню калатало від холоду, вона невпевнено торкнулась яйця і безпорадно глянула на бабу. Та ж лише кивнула:

– Не бійся, голубко… – роззявивши у посмішці свою старечу чорну порожнину…

Цієї ночі Корецька довго не могла заснути. Все дивилась, як блимали свічки у її кімнаті. Все не йшов з голови Іоасаф і та загадкова записка. Чи допоможе парасчине ворожіння? «От жеж невгамовний Биховський… Треба було на мої умови приставати, коли я була ще доброю». Попри все княгині хотілось тепер насолити ще більше ігумену. А значить треба здогадатись – про що ж той таємничий лист. «В Софії під захистом Георгія… В Софії… Так це ж Софія Київська!..» – Корецька ахнула своїй здогадці і плеснула у долоні – «Точно, це ж храм! А Георгій це – мабуть ікона, в якій щось заховано… Як я раніше не второпала!»

Корецька вдоволено усміхнулась. Звісно, ось де хованка, в якій щось важливе для Биховського. А якщо вона це знайде першою – хто зна, як все обернеться? Може їй вдасться ще якісь землі строптивого настоятеля прихопити? Княгиня відкинулась на подушки – «Де ж той сон подівся?.. На світанку – на Київ».

З першими сонячними променями, які боязко торкнулись мурів замку в Лісниках, життя у фортеці завирувало. Княгиня поспішала. Поснідала вареним яйцем і наказала себе вдягати. У сам же Київ їде – тож одяг повинен був своєю пишністю неодмінно вразити киян. Корецька ніколи не шкодувала грошей на шати, однак і в крайнощі не впадала – як чимало шляхтянок, що намагались поєднати в одному вбранні всі яскраві кольори – а відтак виглядали як курки у пір’ї павичів. Княгиня ж навпаки – обирала зазвичай чорні або темні, стримані барви – такі, що пасують добропорядній пані.

Анна вмостилась на високому стільці поставивши ноги на грілку, поки челядь вовтузилась поруч, витягаючи зі скринь шати. Спершу на пані, яка зосередилась на спогляданні свічок під образами, надягли сорочку із тонкого льону з мереживом на горловині та рукавах, потім – теплі вовняні панчохи, обв’язали їх стрічками над колінами і взули чобітки з цупкого оксамиту на невеликих дерев’яних підборах. Корецька підвелась, аби її затягнули у корсет. Щоб постава в княгині була королівською, пані наказала кравцю у шнурівку посередині втулити дерев’яну планку, яка не дозволить їй зігнутись попри що. За цим челядниці натягнули на господиню іспанські фіжми – кільця яких тримали форму конусу, а на них ще одягли півкруглий валик, що додавав об’єму позаду. Всю складну конструкцію завершувала пишна спідниця з чорного італійського оксамиту, розшитого сріблом. Верхнім одягом княгиня обрала чорний корсаж із баскою з відкритою шиєю, оздоблений золотими гудзиками та перлами, і наказала служкам принести комір із шовку та мережива, який їй привезли із самого Лондона. Ось чим вразить киян Корецька. Шовк був натягнутий на залізний тримач, завдяки якому комір, обшитий тонким брюсельським плетивом, немов за допомоги магії був піднятий угору. Такі величезні стоячі коміри-ребато модні нині за кордоном. Їх викладають на тримачі, надзвичайно поширені в Англії, де їх називають пікаділь. Завдяки шаленій популярності цієї модної дрібнички один з лондонських кравців перетворився на справжнього багатія. Він викупив величезний наділ в самому серці англійської столиці і назвав свій маєток на честь комірців, які принесли йому багатство – Пікаділлі. У цього кравця мереживні пружні стоячі ребато замовляла сама королева Єлизавета. Саме на портреті цієї пишнофарбованої монархині Корецька вперше й помітила такий вичурний на тримачі пікаділь. Зображення королеви Англії показали шляхтичам на прийомі в королівському палаці у Варшаві 1603 року – коли всій Європі стало відомо, що рудоволоса англійка, остання з кровожерливих Тюдорів, померла. Нинішній король Речі Посполитої і колишній монарх Швеції Сигизмунд III так радів цій звістці, що вирішив присвятити старій діві Єлизаветі прощальний бенкет, вмостивши її портрет на одне з крісел і приставивши його до столу з наїдками. Але дивацтва монарха Корецьку не забавляли – майже увесь прийом, на який княгиню запросили із чоловіком та іншими русинськими шляхтичами, Анна вдивлялась у портрет рудої білолицьої правительки з далекого острова, запам’ятовуючи його до найменшої дрібниці. Вона й зараз – хоч і минуло відтоді майже десять років, – з легкістю могла назвати, у що ж була вбрана та чужа королева. І так їй припало до душі те ребато з пікаділєм – що не минуло від варшавського бенкету й кількох тижнів, як замовлення на стоячі комірці Корецька відправила поштою, яку саме запровадили на русинських землях італійські купці. І ось вже кілька років поспіль княгиня з’являється на публіці у коштовному і незвичайному вбранні, і здалеку тим, хто вперше її бачить, видається, що пані чи то з німбом над головою? а чи з білими янгольськими крилами – що навіть змушує деяких простаків хреститись, зустрівшись поглядом із Анною. Корецьку ж це веселить неабияк.